Зима. В душі мороз і порожнеча. Іде сніг, і великі лапаті сніжинки повільно бредуть у застиглому повітрі. Хмари у небі, як заплакані очі, - їх сльози застигають сніжинками, бо їм так зимно і непривітно. Чашка чаю на столі – єдине світле місце, яке випромінює терпке бурштинове тепло. Білі танцюючі цятки заповнили собою повітря, і хмари проковтнули місяць. Немає зір і кудись щезли сни. Є лише одинокі сльози, які перетворюються в туман, чи то у місячне сяйво, чи у німий відчай. .. І так темно на серці. Зів’яле листя, яке осінь залишила на дереві, схоже на відлуння. Все минає, ти це пам’ятаєш? Та сніжинки падають на нього, перетворюючи його у квіти прийдешньої весни. Докладніше...

На подвір’ї було гамірно. Хлопчаки кидали сніжки по дівчатах, але вони не здавалися і давали відсіч. Раптом Дмитрик промовив: «Гайда кататись з гірки!». І всі весело побігли на Микитину гору. Оля перша спустилася з гірки, бо вона найсміливіша. За нею Сергійко з Ярославом. Діти загралися і не помітили, як убік відійшов Андрійко. Йому захотілося піти до лісу і провідати улюблену місцинку. Ось, нарешті, вона. Як усе змінилося! Все вкрите снігом, ніби завмерло. Але ось подув вітерець і гілки дерев захиталися, немов вітали хлопчика. Він підійшов до найбільшого дуба, свого улюбленця, погладив стовбур дерева і промовив: «Дядьку Чорноморе, як поживаєш? Чи не втратив ти влади над своїми підопічними?». Докладніше...