Бо дихала до мене вітром ти
В духмяній зелені високих трав.
Тоді росла я тілом. А рости
Душею час тепер мені настав!

Молитися, ридати від душі
За те, що так тобі болить.
На болю цім замішані вірші,
Хоч можна їх у пісню перелить.

Не вистачає вміння, знань, часу
За гратами умовностей глухих.
Та я тобі слова свої несу,
І, може, щось і виросте із них.

Я ж поливатиму любов’ю їх,
До тебе – вірністю. І перший крок –
В пітьму, на терен: і не жаль вже ніг,
Бо разом ми прийдемо до зірок!

***
Тюльпан із запахом ванілі
Розцвів край хати у дворі.
Його пелюстки сніжно-білі
Сміються на зеленім тлі.
Дощ залишив краплини-сльози
На його ніжному лиці.
Нема в житті його ще прози:
Не в’яне він в чужій руці.
Він ще живий… Усе ще цілі
Стебло і рученьки-листки.
Тюльпан із запахом ванілі
Ховає на ніч пелюстки.
І зовсім він не загордився –
Не хоче буть на огляд всім.
Таким на світ він народився,
Так і помре у цій красі.
Та буде пити до останку
Він роси зранку кілька
І скоро з болем на світанку
Він зрозуміє, що відцвів.
Хоч не бував тюльпан у Празі,
А бачив лише свій поріг,
Та не скінчив життя у вазі,
А рідні корені зберіг.
Отак зів’яв… Та не змарніли
Про нього згадки, вірші, сни.
Тюльпан із запахом ванілі
Був скромним вісником весни.

ПОЧАТОК НЕБА
Так мирно і натхненно у дворі.
Все – небо. І усе – моє!
Там ніжні проліски холодної зорі…
А в них, напевно, корінь також є.

Він заблукав по бездоріжжю снів,
Він загубився в сутінках століть.
Як батько проводжа синів,
Хрестом їх осіня від лихоліть.

Не може буть, щоб не було його,
Початку неба, щоб ніхто не відшукав.
Бо хто ж тоді співця й не одного
Писати та боротись надихав?!

Все небо і усе, що є, - моє!
Та, коли треба, я ним поділюсь.
Божественна природа у нім є
І, може, з часом я її торкнусь.

Те дно, де місця для обох –
Для холоду й тепла в одній душі.
І, мабуть, там живе предобрий Бог,
Кометами нам шле униз вірші.