Того зимового ранку насправді було не радісно. Морозно й вітряно. Зовсім не зимова казка. Ні тобі легких сніжинок, ні бурульок, що вигравали різнобарв’ям на сонці, ні синичок, що весело цвірінькали біля годівнички. Непривітно, пусто, наче день і не хотів розпочинатися. Небо ніби навмисне було заляпано густою синьо-сірою фарбою. Старанний маляр не залишив сонцю жодної прогалинки, аби воно могло хоч чимось потішити зимовосонних людей. Майже шоста. Тихо прошелестів перший тролейбус. Із ріжок посипались іскри… Так буває, коли дроти замерзають за ніч. Ліниво проповзла снігоприбиральна машина. Місто не поспішало. Йому нікуди бігти. Звичайний ранок звичайного не-мегаполісу. Що це? Жіночий силует? Хто ця божевільна? Що вона сама тут робить? У тоненькому пальтечку й без шапки понуро брела дівчина. Цілу ніч вона гуляла містом і мріяла хоча б про чашку чаю. Та копійок, випадково знайдених у внутрішньому кармані пальто, вистачило б хіба що на тролейбус. Про це не думалося, коли вибігала з дому. Тепер це місце важко було так назвати. Їй потрібно було просто піти і ніяк інакше. Вона пообіцяла собі, що більше ніколи не повернеться. Чому? Бо чергова сварка… Набридло! Сумно і страшно… Хіба можна жити з такою людиною? Три роки - «коту під хвіст». «Чим я думала?» – постійно картала себе. Ніч пролетіла швидко, особливо коли в голові прокручується одна й та сама розмова, одна й та сама картинка, огризки фраз, порухів. «І на комедію не тягне, яка там драма?!» – подумала і кисло посміхнулася. Він не здатен був навіть покричати, не те, щоб істерику влаштовувати. А коли вона, така гаряча й імпульсивна, від безвиході, жбурляла фарфорові тарілки об стіну, він лише повільно перераховував, у скільки це йому обійдеться знову… Ці постійні дорікання. Вода камінь точить, і таки заточив! Дурепа. Думала, що так легко жити з чоловіком, який майже вдвічі старший. Потяглася за стабільністю, благополуччям. Може, любиться-змириться? Гадала, що витерпить і коханок, і загули. Та де там! Більш нудної та педантичної людини годі було й шукати – причепитися ні до чого! Бачили ж очі, що вибирали, – сама винна! Тільки от роки молоді летіли швидко і так безглуздо… Золота клітка для такої надто вільної пташки стала пеклом. Не витримала душа і розум не зміг зупинити. Є одне таке місце, де можна було сховатися від усього світу і милуватися сходом сонця, якого, на жаль, сьогодні не було видно. Туди вона і попрямувала. Лавка була холодна, але виходу не було – вже котру годину на ногах! Тільки-но примостилася, поряд побачила хлопця, який буквально з повітря з’явився. – Ой, я тебе не помітила! Звідки ти взявся? – перелякано запитала вона. – Із коня зліз, – так по-звичайному відповів незнайомець. – Так ти Принц? – Звісно, а ти кого хотіла тут побачити? Розмова лилася легко й невимушено. Ще ніколи їй не було так добре і спокійно. Наче і не було проблем. Вони просто гуляли, жували булочки з цілодобового, пили чай з картонних стаканчиків… Кидались сніжками один в одного, робили янголів на снігу і сміялися, сміялися, сміялися… З ним так тепло, наче не мінус десять! Місто впустило їх у себе, і вони губились у натовпі, який так повільно «поспішав» на роботу. Ось і обід, пора прощатися. Він сором’язливо цьомкнув її в щоку і зник. Так спонтанно, як і з’явився. І не залишив нічого – ні імені, ні номеру, ні-чо-го… Лише легкий аромат парфумів на її щоці. Минув місяць. Вона встигла з’їхати з квартири колишнього і винайняти невеличку кімнатку на околиці міста. Далеко від роботи, зате поряд був чудовий парк та озеро. Там можна було подовгу гуляти і насолоджуватися першими весняними промінчиками. Важко дівчині самій, та з часом звиклася. Життя знову потекло розмірено і, здавалося, такий спокій вже і не зрушити. Куди й ділась її імпульсивність та легковажність. Усі сили – в роботу. Сни про Принца часто не давали прокидатися. Солодко було там, та гірко в реальності. Сьогодні вона проспала – відомо чому – і вже який раз запізнилася на роботу. В коридорі її зустрів незадоволений погляд старшої за віком колеги. – Ти знову за своє? Догралася ти, дорогенька! У нас раптово нове начальство. Прислали з центрального відділу. Вже цікавилися, що це ти запізнюєшся і просили зайти, – не без іронії процідила крізь зуби співробітниця. Дівчина мужньо зітхнула, взяла папку зі зліпленим за ніч звітом і помчалась до кабінету керівництва. Раптом: – Ой, вибачте! Вона не помітила молодого чоловіка і ледь не збила його з ніг. Звіт розлетівся по коридору. Та їй було не до нього. Принц просто глянув у її великі сірі очі й посміхнувся. Вона лиш хотіла проронити слово, та її вуста обпік гарячий поцілунок... – Нарешті, моя Принцесо! Дар’я Розумняк, студентка ІІІ курсу факультету філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Фото Світлани Довгенко
