На подвір’ї було гамірно. Хлопчаки кидали сніжки по дівчатах, але вони не здавалися і давали відсіч. Раптом Дмитрик промовив: «Гайда кататись з гірки!». І всі весело побігли на Микитину гору. Оля перша спустилася з гірки, бо вона найсміливіша. За нею Сергійко з Ярославом. Діти загралися і не помітили, як убік відійшов Андрійко. Йому захотілося піти до лісу і провідати улюблену місцинку. Ось, нарешті, вона. Як усе змінилося! Все вкрите снігом, ніби завмерло. Але ось подув вітерець і гілки дерев захиталися, немов вітали хлопчика. Він підійшов до найбільшого дуба, свого улюбленця, погладив стовбур дерева і промовив: «Дядьку Чорноморе, як поживаєш? Чи не втратив ти влади над своїми підопічними?». У відповідь велетень заскрипів своїм могутнім тілом, наче промовляючи: «Усе гаразд. Сьогодні прилітали снігурі та просили дозволу з’їсти калини, бо застудилися. А там, на краю поляни, росте американський клен, привезений із Канади. Тяжко було йому приживатися у нас, став всихати, але лісові мешканці допомогли адаптуватися, розповіли про наш клімат. Коли була засуха влітку,то зайчики і білочки приносили воду. А восени їжачки вкрили його листям, щоб взимку не захворів. І от подивись, який красень! Сподобалося йому в нас і дякує за підтримку». Андрійко обперся спиною об стовбур і почав дивитися, як падають сніжинки. Ось вони закружляли, потім полетіли вліво, потім вправо і плавно опустилися на землю. Інші виконували хоровод ще й приспівували: «Білесенькі сніжиночки, Вродились ми з води. Легенькі, як пушиночки, Спустилися сюди…». Одна з них відірвалася від гурту і сіла Андрійкові на рукавичку, підморгнула йому і почала розмову: - Привіт, Андрійку! - промовила вона. - Привіт. Звідки ти знаєш, як мене звати? - Я все знаю, бо багато подорожую. Хочеш розповім тобі одну історію? - Розкажи. Я зі своїми сестрами пролітала біля одного села. Ми вирішили відпочити. Пролітаючи повз будинок, примітила дівчинку, яка дивилась у вікно і плакала. - Як тебе звати? І чому ти плачеш? – запитала я. - Герда. Я дуже сумую за своєю мамою. - А де вона? - Вимушено поїхала в іншу країну. Я залишилася з татом і з великим нетерпінням чекаю повернення своєї родини: мами, сестрички і братика. Наближається Новий рік, і на це свято збирається вся сім’я. Сніжинко, коли побачиш мою неньку, передай їй, що я сумую без неї. - Обов’язково передам. Не сумуй, а йди на подвір’я до однокласників кататися на санчатах. Там так весело! - Не піду, бо вони з мене насміхаються. - Чому? - Бо я інша. - Як інша?! Адже ти така дівчинка, як і всі. Волоссячко біляве, заплетене у дві кіски, личко симпатичне. Чим ти відрізняєшся? - Національністю. Я народилася у Польщі. Різко подув вітер і сніжинка полетіла. «Потрібно йти додому, - подумав хлопчик. – Щось холодно». Ступивши декілька кроків, спіткнувся і впав, почувши нестерпний біль у нозі. «Як боляче! – скрикнув. - Олю, Сергію, допоможіть мені!». Але ніхто не чув про допомогу. Вони веселилися і голосно кричали. Аж раптом Андрійко почув голос дівчинки: «Тобі боляче? Я допоможу!». Вона, підтримуючи його, посадила на санчата і довезла до будинку. - Дякую тобі, Гердо! - Чому ти одна була на прогулянці? - Зі мною ніхто не товаришує, навіть однокласники. «Дійсно. Ніхто, – пригадував. – Навіть і я… А вона смілива. І така симпатична!» - Приходь до мене і ми разом виконуватимемо домашні завдання, а ще допоможу вивчити українську мову. Згодна? - Так! С. Болтенко
|