На подвір’ї було гамірно. Хлопчаки кидали сніжки по дівчатах, але вони не здавалися і давали відсіч. Раптом Дмитрик промовив: «Гайда кататись з гірки!». І всі весело побігли на Микитину гору. Оля перша спустилася з гірки, бо вона найсміливіша. За нею Сергійко з Ярославом. Діти загралися і не помітили, як убік відійшов Андрійко. Йому захотілося піти до лісу і провідати улюблену місцинку. Ось, нарешті, вона. Як усе змінилося! Все вкрите снігом, ніби завмерло. Але ось подув вітерець і гілки дерев захиталися, немов вітали хлопчика. Він підійшов до найбільшого дуба, свого улюбленця, погладив стовбур дерева і промовив: «Дядьку Чорноморе, як поживаєш? Чи не втратив ти влади над своїми підопічними?». У відповідь велетень заскрипів своїм могутнім тілом, наче промовляючи: «Усе гаразд. Сьогодні прилітали снігурі та просили дозволу з’їсти калини, бо застудилися. А там, на краю поляни, росте американський клен, привезений із Канади. Тяжко було йому приживатися у нас, став всихати, але лісові мешканці допомогли адаптуватися, розповіли про наш клімат. Коли була засуха влітку,то зайчики і білочки приносили воду. А восени їжачки вкрили його листям, щоб взимку не захворів. І от подивись, який красень! Сподобалося йому в нас і дякує за підтримку».
Андрійко обперся спиною об стовбур і почав дивитися, як падають сніжинки. Ось вони закружляли, потім полетіли вліво, потім вправо і плавно опустилися на землю. Інші виконували хоровод ще й приспівували:
«Білесенькі сніжиночки,
Вродились ми з води.
Легенькі, як пушиночки,
Спустилися сюди…».
Одна з них відірвалася від гурту і сіла Андрійкові на рукавичку, підморгнула йому і почала розмову:
- Привіт, Андрійку! - промовила вона.
- Привіт. Звідки ти знаєш, як мене звати?
- Я все знаю, бо багато подорожую. Хочеш розповім тобі одну історію?
- Розкажи.
Я зі своїми сестрами пролітала біля одного села. Ми вирішили відпочити. Пролітаючи повз будинок, примітила дівчинку, яка дивилась у вікно і плакала.
- Як тебе звати? І чому ти плачеш? – запитала я.
- Герда. Я дуже сумую за своєю мамою.
- А де вона?
- Вимушено поїхала в іншу країну. Я залишилася з татом і з великим нетерпінням чекаю повернення своєї родини: мами, сестрички і братика. Наближається Новий рік, і на це свято збирається вся сім’я. Сніжинко, коли побачиш мою неньку, передай їй, що я сумую без неї.
- Обов’язково передам. Не сумуй, а йди на подвір’я до однокласників кататися на санчатах. Там так весело!
- Не піду, бо вони з мене насміхаються.
- Чому?
- Бо я інша.
- Як інша?! Адже ти така дівчинка, як і всі. Волоссячко біляве, заплетене у дві кіски, личко симпатичне. Чим ти відрізняєшся?
- Національністю. Я народилася у Польщі.
Різко подув вітер і сніжинка полетіла. «Потрібно йти додому, - подумав хлопчик. – Щось холодно». Ступивши декілька кроків, спіткнувся і впав, почувши нестерпний біль у нозі. «Як боляче! – скрикнув. - Олю, Сергію, допоможіть мені!». Але ніхто не чув про допомогу. Вони веселилися і голосно кричали.
Аж раптом Андрійко почув голос дівчинки: «Тобі боляче? Я допоможу!». Вона, підтримуючи його, посадила на санчата і довезла до будинку.
- Дякую тобі, Гердо!
- Чому ти одна була на прогулянці?
- Зі мною ніхто не товаришує, навіть однокласники.
«Дійсно. Ніхто, – пригадував. – Навіть і я… А вона смілива. І така симпатична!»
- Приходь до мене і ми разом виконуватимемо домашні завдання, а ще допоможу вивчити українську мову. Згодна?
- Так!
С. Болтенко