Потяг… Повний, вщент набитий людьми, потяг… Стукіт коліс, що гармонійно перегукується із перестуком сердець… Плацкартний вагон, якому пощастило цієї грудневої ночі перевозити у своїх обіймах стількох цікавих пасажирів… Детальніше...
Вона була звичайною студенткою. Ні, вона була незвичайною. Попри це у неї не було ані чарівної палички, що виконує бажання, ані хрещеної з тою ж таки паличкою. Просто вона вважала себе незвичайною. Хто знає, в чому це виявлялося. Можливо, у ставленні до оточуючих, можливо, у зовнішності. Але вона була незвичайною. Детальніше...
Ти вмієш думки читати, Янголе мій ясноокий? Хоча… навіщо питати, - Відгадуєш всі мої кроки… Далекі забуті надії у пам’яті Раптом повстали. Побиті, потоптані мрії На новії крила чекали… І звідки було тобі знати, Що я колись вміла літати?!
Я бився зі всіх сил об прозору непробивну стіну, неначе якась риба. За стіною, повернувшись до мене спиною, стояла Вона. Кожен наступний мій удар був усе сильнішим і сильнішим, сповзаючи по слизькому склі назад у воду. Я набирався терпіння та наполегливості, щоб зробити в бар’єрі бодай найменшу мікротріщинку, щоб хоч на якийсь мікроміліметр бути ближчим до Її сердечка. Та Вона чомусь не хотіла мені допомогти, більше того, Вона мене не помічала, не хотіла навіть кутиком ока глянути на мене і мої побивання. Детальніше...
Ми прокинулися, приблизно о пів на п’яту, від різкого «Падйом»! Було чутно, як за картонною стіною зі швидкістю світу одягалися двадцять сім молодих напівсонних чоловіків, через декілька хвилин вони вийшли з казарми та почали шикуватися біля старючої тополі. Перекинувши через плече потерту сумку з мішковини, почала судорожно запихати в неї флягу з водою, на якій корявими літерами було надряпано латиною щось схоже на «Te amo». А, може, то була італійська чи німецька, і надряпано було зовсім інше, та зараз це не мало значення, оскільки на годиннику стрілки застрягли на 4:40 і слід було навшпиньках прокрастися до шеренги солдат, краєм вуха послухати накази головнокомандувача та бути напоготові, не звертаючи уваги на інстинкт самозбереження, рятувати їх від цупких щупальців Аїду... Детальніше...
Поезія… ЇЇ незміриму багатогранність відкрила для себе ось лише нещодавно… Чому не раніше? Не знаю. Придивлялася, вчитувалася, іноді вдумувалася, пропускала через мозок, але не відчувала серцем; шукала щось своє, особисте, близьке, а знаходила тільки миттєве задоволення, приземлені ідеали, банальність і загальновідомість. Покинула, додавши: «Не моє». І оте «не моє» довго засіло у свідомості як певний діагноз, діагноз нерозуміння і несприйняття поетичної мови… Інша річ – проза – слово, не обмежене кайданами рими… Але згодом… Детальніше...
Я не стану благати долю І чекати тебе покину. Розіллюся росою в полі, З журавлями увись полину. Я зірвуся зорею з неба, Простягнувши назустріч крила, Бо не квітнуть сади без тебе, І не так все, як я хотіла. Я сльозою збіжу зі стріхи, І луною пройду над гаєм… Ти - кохання моє і лихо, Я очима тебе вбиваю. Я волошкою в полі стану, І за обрій геть помандрую… І, торкнувшись її вустами, Ти збагнеш, що мене цілуєш.