Ми прокинулися, приблизно о пів на п’яту, від різкого «Падйом»! Було чутно, як за картонною стіною зі швидкістю світу одягалися двадцять сім молодих напівсонних чоловіків, через декілька хвилин вони вийшли з казарми та почали шикуватися біля старючої тополі. Перекинувши через плече потерту сумку з мішковини, почала судорожно запихати в неї флягу з водою, на якій корявими літерами було надряпано латиною щось схоже на «Te amo». А, може, то була італійська чи німецька, і надряпано було зовсім інше, та зараз це не мало значення, оскільки на годиннику стрілки застрягли на 4:40 і слід було навшпиньках прокрастися до шеренги солдат, краєм вуха послухати накази головнокомандувача та бути напоготові, не звертаючи уваги на інстинкт самозбереження, рятувати їх від цупких щупальців Аїду… Так ми йшли через багатовіковий ліс з мокрими від ранкової роси ногами. Під нами тріщали гілки та полягала молода трава. Він час від часу поглядав на мене сповненими суму та надії кароокими очима… А я не мала права на відчай, ішла за ним та несла під серцем VERU. Посміхалася вогниками задерикуватих, самовпевнених і трошки нахабних очей, немов кидала виклик. Він відповідав ледь помітною посмішкою лівого куточку вологих губ. Ворог мав наступати із заходу, проте там було тихо та спокійно, мов у скіфському кургані. Все почалося значно пізніше, ніж ми розраховували. Лежачи на брудній вологій землі, ми майже повірили, що все минеться, але дарма. Сіра хмарина пилу, півгодинна смертельна канонада та криваві крики про допомогу нагадували кошмар з фільму жахів. Здавалося, не виживемо. Але ось стихає рівно настільки, щоб можна було почути рідний голос. Прислухаюся, не чую і непритомнію від щастя, коли раптом низький баритон вривається в мою душу та розтинає її на шматки. І забувши про все, міцно стискаючи у руці нашатир, сумку з мішковини, я опиняюся поруч. Тремтячими руками витираю з його обличчя кривавий піт, цілую на якусь мить померлі очі… Я у відчаї. Мов відчувши його глибину, він зусиллям волі повертається з небуття. І ось ми разом сидимо в окопі – глибокій, брудній, вузькій ямі. Вдихаємо повітря ворожості та на згадку залишаємо порох у своїх легенях. Ми - єдине ціле, у нас одне серце та спільна VERA, наша VERA! Він стискає мене сильними великими руками, я тону у його обіймах та мрію, щоб ця мить стала вічністю. Вперше в житті спадає на думку, що із усього шквалу суб’єктивності найоб’єктивнішою буде лише та суб’єктивність, яка виявляється в хвилини критичні. І я розумію, що кохаю, вперше в житті кохаю, а він каже, що кохання має тривати все життя, а все інше-не кохання. Це його суб’єктивна об’єктивність. Мріючи про справжнє кохання, ми більше не ховаємося за оточуючу суб’єктивність. Вичікуємо наступну канонаду, міцно тримаючись за руки, підводимося, сповнені рішучості, та опиняємося перед обличчям вічності разом із справжнім коханням, назавжди залишивши весь цей безлад, брехню та лицемірство… А з нами VERA! Ірина Шаповалова, м. Донецьк Фото М.Максименка
