Вона була звичайною студенткою. Ні, вона була незвичайною. Попри це у неї не було ані чарівної палички, що виконує бажання, ані хрещеної з тою ж таки паличкою. Просто вона вважала себе незвичайною. Хто знає, в чому це виявлялося. Можливо, у ставленні до оточуючих, можливо, у зовнішності. Але вона була незвичайною.
Це був звичайний день із її студентського безтурботного життя. Прокинувшись, вона зрозуміла, що безнадійно проспала. «Грець із ним!» – подумала. Це вже відбувалося не вперше, тому вона почала неквапом збиратися, чепуритися та прокидатися одночасно. На цю процедуру (не рахуючи останнього) було затрачено близько 30 хвилин. Час спливав, неначе пісок. Вона тільки-но вийшла з під’їзду, а в цей час уже мала бути в аудиторії.
Дуже довго довелося чекати цього клятого трамваю. Надворі стояла білосніжна зима. Вона перед виходом не звернула уваги на термометр, що, як виявилося пізніше, вперто застиг на позначці –20оС! Повітря було, наче скло, обличчя змерзло, з очей проти своєї волі текли сльози. Ледве дійшла до універу. Одногрупники вже зібралися, щоб у черговий раз послухати з вуст викладача про якійсь цікавинки, що, звісно, не стосуються теми пари.
– Привіт, – почула від одногрупника, – тебе що, мороз поцілував?
Вона глянула на себе у дзеркальце і посміхнулася. Звідти на неї дивилася просто Снігуронька із чарівної казки. Мороз щедро «розцілував» її щоки. Настрій враз покращився, та й сон вмить кудись подівся. Але не надовго. Нудьги додавало ще й те, що сьогодні вона мала 4 пари, і зовсім не всі були надто цікавими.
День ледве-ледве тягнувся. Пройшли 2 пари, і тут, вийшовши на перерву випити кави, вона побачила усміхнену щасливу дівчину з букетом рожевих троянд. Вона затамувала подих: це були її улюблені квіти. Коли вже їй також хтось подарує такий букет? Надії на пам’ять одногрупників не було ніякої. Їм було байдуже до сьогоднішнього свята. Вони бачили тільки себе, що дратувало її над усе. Навіть у цей незвичайний день вони сиділи з такими пихатими обличчями, що гидко було на них дивитися. Ніби сьогодні не День Святого Валентина! Втім, їхні обличчя були такими завжди, тож ніхто вже й не дивувався поведінці цих, з дозволу кажучи, «менів».
ІІ
А сніг усе йшов та йшов. Він м’яко падав на землю, що вже перетворилася на чарівну ковдру. Їй здавалося, що всі люди були щасливі, окрім неї. Це було нестерпно…
Сидячи на парі, вона відкрила блокнота, її рука почала виводити сердечка, побажання скорішого приходу весни і таке інше. Тільки це і втішало. Скоро – весна, а з нею і нове кохання, яке десь близько-близько, але зараз спить.
Нарешті, пари закінчилися. Все, можна йти додому і тамувати сум морозивом. Дивно? Атож! Ну, і що з того, що зараз зима? Нормально! Просто йти засніженим проспектом і їсти пломбір. Головне – виділятися з цього безликого натовпу, що сновигав скрізь, не зважаючи на завірюху.
Її спинила одногрупниця, така ж любителька зимового морозива. Запропонувала піти разом до зупинки. Всі інші вже розбіглися, хто куди: хтось пішов додому сам, хтось залишився покурити, хтось попхався на кафедру до свого наставника. Та вона не належала до них. Вона була особлива.
Морозиво вони їли, ходячи біля святково вбраної головної ялинки міста. Це було надзвичайно! Давно вона так не веселилася! Її серце було, як брила снігу, що намерзла давно і не хотіла танути. На якийсь час вона про це забула. Не хотілося йти додому, адже там її чекає тільки самотність. Плюс домашні завдання, на котрі можна сьогодні не зважати, приготування їжі та її синтетичний смак, телевізор та ліжко, достатньо широке як для одної. Але що вона могла вдіяти?..
Їй було боляче дивитися на закоханих на вулиці, котрі, ніби навмисно, траплялися їй сьогодні досить часто. Вона вже не витримувала цієї напруги. Хотілося зателефонувати комусь, але кому? Якби ж вона знала, то вже б зателефонувала.
Пошуки її щастя почалися в 11 класі. І кого ж вона знайшла? Та, власне, вона й не шукала. Це був її сусід – схиблений на сексі бабій. Вони «зустрічалися» місяців зо два. А потім він її покинув. Тупо і банально. І саме після цього її серце вбралося у товстелезну броню. Мовляв, не чіпайте мене, всі ви – однакові.
Але тепер вона була зовсім іншою, не тією 17-річною дурепою, а вже чогось навченою студенткою. Але все ж самотньою. Їй терміново потрібне було лікування. Звісно, у вигляді кохання. Але справжнього.
День Святого Валентина вона провела, лежачі на ліжку і читаючи книгу, готуючись до семінару. Все-таки вирішила повчитися, раз нічого іншого робити змоги не було. Це було жахливо! Бачила б її найліпша подруга! Та вони, на жаль, вчилися у різних містах. Тож доводилося тільки писати одна одній SMS-ки, а в них багато не змалюєш. От, як можна святкувати!
ІІІ
День поволі котився до кінця. Дуже швидко за вікном настали сутінки раннього зимового вечора. А вона все була одна. Це відчуття непотрібності підсилювалося з кожним днем. Хотілося радіти життю, та замість цього її чекала порожня квартира і душевний біль, котрий ніби в’ївся в серце міцно і надовго. Не хотілося абсолютно нічого: ані їжі, ані дорогого шмаття та косметики за захмарними цінами. Для кого це все? Їй було байдуже, як вона виглядає, а оцінка оточуючих її хвилювала зараз якнайменше. Що їй до того, що хтось побачить її не нафарбованою?
Подруги хизувалися чимось новим: хто одягом, хто тачкою, а хто й новим хлопцем. Вона ж була далекою від усього цього – в неї не було й половини з перерахованого. Але вона все ж не втрачала надії…
Ще один рік пройшов у самотності. Ні, у неї були подруги, але вони подеколи не замінять такого потрібного коханого хлопця. Як їй хотілося, щоб її зігрівали його обійми та сильне тіло! Але… В її житті було забагато цих клятих «але»… З такими переживаннями та негативними емоціями вона й лягла спати. Довго ще зігрівала ковдру і тихенько плакала. Не могла примусити себе заспокоїтися. Чому вона сама? Чому саме вона? Неначе вона була гіршою від інших. Вона вважала себе доволі привабливою дівчиною, то в чому ж справа? Це питання вона задавала собі вже не раз і, звісно, відповіді не чула. Може, вона надто вимоглива до оточуючих? Але вона теж має право на вибір. Не буде ж вона кидатись у ліжко до першого ліпшого! Їй був потрібен один єдиний, котрий буде кохати її більше за життя. Та де ж такого взяти?! Більшість оточуючих її хлопців шукали собі забавку на декілька днів. Вона ж була не така. І ця правда життя боляче шпигала її серце, котре жило в очікуванні чогось нового та болюче солодкого.
Вона відчувала, що навкруги все живе коханням, особливо в такий день, а точніше, ніч… Вона ж чекала його, найкращого у світі почуття, як небесного благословення, котре може подарувати тільки тихе зоряне небо у чудову морозяну ніч…
Незчулася, як заснула. Хотілося прокинутися від теплих обіймів коханого, а вона прокинулася наступного ранку, зігріваючи руки та душу… чашкою гарячої кави. День обіцяв бути таким, як і вчорашній, – безрадісним та похмурим. Настрій також був у тон. Усе повторювалося, як у фільмі «День бабака», і це до певним чином її дратувало! Коли ж усе зміниться на краще??? Вона не знала, що чекати свого щастя їй залишилося всього п’ять днів.
Олександрина Подольська
Фото Vitna
|
