Ще, ще і ще… Ще один подих, ще один погляд, ще один дотик і ще…
Звичайнісінький осінній день у Львові. Хоча, ні, не звичайнісінький. Немає дощу. Небо прикрашають ніжно-білі, начебто зроблені з вати, хмаринки. По-дитячому наївне сонечко пробивається крізь цю вату прямісінько до наших з вами облич. Ніжно пестить кожну його клітинку, кожні щічки, кожні оченята.
Вулиця Личаківська. Трамвай. П’ять зупинок - двадцять хвилин. Бруківка, бруківка, бруківка. Кінцева – вулиця Пасічна. Саме там і розпочалося моє п’ятнадцятихвилинне задоволення.
Повітря. Ох, що це було за повітря! Начебто, й прохолодне, але яке ж воно було приємне, яке свіже, яке чисте, яке… нове. Я й не пам’ятаю його таким. Це щось наймовірне!!!
Листя. Ви колись придивлялися до нього? Воно настільки неповторне, настільки різнобарвне, що аж дух перехоплює. Яке це листя! Дивно, але я чомусь завжди приглядаюся до нього. Чи не дивно?
Він. Ні, ні, не подумайте, що це кохання мого життя чи чергова пасія. Це просто гуртожитський хлопець, з яким ми знайомі. Мій окомір визначив його метрів за десять (просто до того моменту я розглядала листя на асфальті). Проста посмішка. Чого ж вона варта!
У навушниках «Океан Ельзи», пісня «Все буде добре». Може, воно так і є? До речі, я вже казала, що не можу жити без музики?
Гуртожиток. Привітання з черговим – п’ять секунд. Восьмий поверх – п’ять хвилин. Сходи, сходи, сходи. А це що у нас? Двоє милих голуб’ят у холі. На моєму обличчі з’явилася невимушена посмішка. Стоп. Заблукали? Мимовільно відчиняю двері на балкон та допомагаю пернатим вибратися на волю. Знову посмішка. Можливо, все буде добре? А чому можливо? Все буде добре!
Ольга Паляниця