Непомітно для самої себе я зробила крок у життя, що стоїть на межі. Це, можливо, звучить банально і незрозуміло для багатьох міських підлітків. Але я зростала у затишному приміському селі, яке теж неначе на межі, - тут сільські традиції, величезні садиби, та дуже близькі стосунки між людьми, які коли не родичі, то обов’язково куми, а райцентрівський шопінг – за пару кілометрів вниз по горі. Та ось позаду базова школа – і я мала вирішувати, куди йти далі. Обрала міську школу, що означало – нові однокласники і вчителі. Цей «чужий монастир», де треба утверджуватися, зі своїми власними перипетіями дорослішання став поштовхом до бажання спробувати висловити свої думки і почуття у художній формі.
Я абсолютно свідома того, що мені буде надзвичайно важко вразити витончену читаючу громаду. Не читаючій – до мене абсолютно байдуже – у неї є телевізор і комп’ютер. І, не дивлячись на те, що в такому віці ми всі «винаходимо велосипед» у спробах бути дорослими, вперше стикаємося з почуттями, та стежки у нас різні. Я замислююся над силою і мудрістю слова, і українська література для мене – не черговий урок за розкладом, а те, з чим я хочу поєднати майбутнє, ставши вчителем. А вірші – це дзеркало внутрішнього світу, спроби розібратися в океанському вирі вічних проблем, та бурею у склянці власної душі. Я усвідомлюю свою недосконалість у володінні словом, і це дає поштовх до глибшого занурення у світ почуттів корифеїв поезії і прози, які попри свої лаври теж колись починали з наївних освідчень у коханні. І це не принципово, чи були їх уподобання у домотканих строях чи у китайському ширпотребі, та їх почуття заслуговували на те, щоб бути увіковіченими.
Я зараз гостро сприймаю все, що мене оточує, - і довкілля, і людські стосунки. Я відкриваю красу і силу слова й роблю перші спроби віддзеркалити себе у поезії, перш за все заради того, щоб краще зрозуміти власну сутність і шлях самореалізації. Ну, і щоб вразити світ. Хоч трішки.
Анжела МЕЛЕШКО