Зима. В душі мороз і порожнеча. Іде сніг, і великі лапаті сніжинки повільно бредуть у застиглому повітрі. Хмари у небі, як заплакані очі, - їх сльози застигають сніжинками, бо їм так зимно і непривітно. Чашка чаю на столі – єдине світле місце, яке випромінює терпке бурштинове тепло. Білі танцюючі цятки заповнили собою повітря, і хмари проковтнули місяць. Немає зір і кудись щезли сни. Є лише одинокі сльози, які перетворюються в туман, чи то у місячне сяйво, чи у німий відчай. .. І так темно на серці. Зів’яле листя, яке осінь залишила на дереві, схоже на відлуння. Все минає, ти це пам’ятаєш? Та сніжинки падають на нього, перетворюючи його у квіти прийдешньої весни.
Порожня кімната і свічка, свічка і сльоза. Так самотньо, все дихає холодом і заціпенінням. Сніг і музика, музика і кіт. Незворушний сірий кіт сидить на підвіконні і слухає музику. Велична у воїй древності камерна музика пройшла крізь час і простір, несучи тонкий аромат старих звичаїв і такого ж життя.
Музика і сніг, сніг і серце. Воно б’ється в ритмі моря. Серце слухає музику і подумки лине до сяючих смарагдових хвиль, де все витончено, досконало і самодостатньо. Музика повсюди, я слухаю її і намагаюся не згадувати…
Це була напівтемна кав’ярня, і маленький столик, і чашка чаю, і свічка. І тіні танцювали на твоїй руці. І музика дзвінкого травневого дощу, який купався у нотах бузку, облетілих тюльпанів і моря.
Але зараз зима.