Павло Леонтійович Полуботок народився в заможній козацько-старшинській родині, ймовірно в Чернігові, близько 1660 року. Коріння його родоводу губиться в сивій давнині. Як зазначив М. Василенко: «Оцінюючи роль і значення Полуботка в історії України, центр ваги треба класти... на той хід і розвій історичних подій і відносин, який врешті затягнув до себе і Полуботка і справі його надав ширшого значення, ніж його особисті домагання і класові інтереси». Справді, діяльність П. Полуботка припала на переломну добу української історії. Після військово-політичного виступу І. Мазепи Петро І взяв курс на поступову ліквідацію політичної автономії Гетьманщини. В Україні були розквартировані регулярні частини російської армії. Побори важким тягарем лягли на плечі місцевого населення, завдали відчутного удару по фінансах Гетьманщини. Коло замикалося, зашморг затягувався дедалі дужче... Негайно після похорону Івана Скоропадського старшина звернулася з проханням до Петра І дозволити провести вибори нового гетьмана, а тимчасово уповноважила Чернігівського полковника Павла Полуботка взяти правління в свої руки. Одночасно приїхав до Глухова бригадир Вельямінов і сформував Малоросійську Колегію. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Малоросійська Колегія з бригадиром Вельяміновим. Між ними зрозуміло почалися тертя. Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшини й козацтва. Це була людина енергійна, твердої вдачі, оборонець автономних прав України. Він провів реформу судів, зробив Генеральний Суд колегіальним, розгорнув боротьбу з хабарництвом та тяганиною в провінційних судах і встановив порядок апеляцій. Цим він вибив зброю з рук Малоросійської Колегії, яка була офіційно створена нібито для охорони інтересів українського народу. Полуботок і старшина подали петицію про повернення Україні старих прав на самоврядування і обрання гетьмана. Діяльність Полуботка обурила Петра. Він викликав до Петербурга наказного гетьмана, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша та інших старшин та наказав по прибутті заарештувати Полуботка, всю старшину, що була з ним і всіх українців, що підписали петицію. У казематах Петропавлівської фортеці Павло Полуботок тяжко захворів. Коли до хворого завітав лікар, він відмовився від його послуг і зазначив: "Нащо мені життя, коли я не можу бути корисний Батьківщині". Про це сповістили цареві. Петро І буцімто відвідав Павла Полуботка в Петропавлівській фортеці (який справді містичний збіг — Петро, Павло і Петропавлівська фортеця) і просив прийняти ліки. Але Полуботок залишився непохитним: «Ні, государю, ти не в силах уже повернути мені життя, яке згасає. Скоро Петро і Павло стануть на одній дошці перед Богом. Він розсудить їх діла». Він помер о третій годині дня 18 грудня 1724 року. Пророцтво збулося — через місяць після смерті Полуботка пішов з життя й імператор, про якого Тарас Шевченко писав: «…це той первий, що розпинав нашу Україну» . Поховали наказного гетьмана 29 грудня на цвинтарі церкви святого Сампсонія Странноприїмця за Малою Невою. Через кілька днів, 29 лютого, в одній із глухівських церков було відправлено панахиду по Павлові Полуботку. У пам'яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за національну свободу. У домівках багатьох свідомих українських патріотів ХVIII-ХІХ ст. висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра, приписаними йому автором «Історії Русів»: «Заступаючись За отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків».
Підготовлено Головним управлінням інформаційної та внутрішньої політики Полтавської ОДА
