Шановна редакціє! Я не впевнена, що ви надрукуєте цю мою дивну спробу пера. Та все ж… У будь-якому разі дуже вам вдячна за те, що надаєте молоді таку можливість: висловитися, відкрити (хоч частково) свою неповторну душу. Янгольська доля
Ти вмієш думки читати, Янголе мій ясноокий? Хоча… навіщо питати, - Відгадуєш всі мої кроки… Далекі забуті надії у пам’яті Раптом повстали. Побиті, потоптані мрії На новії крила чекали… І звідки було тобі знати, Що я колись вміла літати?! Що я колись вміла чекати… Як боляче ранком вставати! Сумними думками В повітрі снувати… І думати все: а, може, невірно?.. І рани не гоїть молитва вечірня, І ніч забуття не дарує… Щось місяць на небі Уже не чарує І зорі поблякли… Заплакані зорі, Заплакані мрії і сльози прозорі – Розталі надії… І знову по колу – Краплини криваві лишати На білім тонкім простирадлі, Кричати від болю, Тримаючи в клітці сплюндровану волю. І знов нарікати на янгольську долю… А крила біліють, Відрізані крила… Що я їх сама так давно загубила. Ірина К.
