Якось у книжці одного письменника-аматора з Тернополя я прочитав, що священик, лікар та вчитель – професії, які даються людині від Бога. Тобто, такі види діяльності не вибираються самими людьми, а закладаються на вищому рівні в підсвідомість нашим Творцем. Але, ознайомившись з історією життєвого шляху Івана Труша, можу дозволити собі не погодитися з міркуваннями тернополянина: до цього переліку я б дописав ще професію художника чи то пак живописця.
Іноді, відчуваючи ауру видатних людей, що закінчили нашу школу, я думками переношусь у минуле. Підходжу до гімназії і розумію, що перерва, бо хлопці в кумедних кашкетах, але в знайомій синій формі, ганяють подвір’ям шкіряну кулю. Глянувши праворуч, бачу підстаркуватого чоловіка років 70, що, поспішаючи, йде до дверей школи, щось невдоволено бурмочучи собі під ніс. На ньому - кумедний капелюх у формі конуса, що одразу привернув мою увагу, дорожній плащ та штани, заправлені у гуцульські шкіряні чоботи. Він шкутильгає на праву ногу, в одній руці тримає паличку, в іншій - старезну книгу з дерев’яною палітуркою, яка обшита шкірою, що з часом зносилась і зараз надає книзі непривабливого вигляду.
Швидше за все, то був якийсь професор. Він пройшов повз мене, але я не привітався, бо розгубився, опинившись у такому близькому до серця місці в такий далекий від реальності час. Докладніше...