Якось у книжці одного письменника-аматора з Тернополя я прочитав, що священик, лікар та вчитель – професії, які даються людині від Бога. Тобто, такі види діяльності не вибираються самими людьми, а закладаються на вищому рівні в підсвідомість нашим Творцем. Але, ознайомившись з історією життєвого шляху Івана Труша, можу дозволити собі не погодитися з міркуваннями тернополянина: до цього переліку я б дописав ще професію художника чи то пак живописця.
Іноді, відчуваючи ауру видатних людей, що закінчили нашу школу, я думками переношусь у минуле. Підходжу до гімназії і розумію, що перерва, бо хлопці в кумедних кашкетах, але в знайомій синій формі, ганяють подвір’ям шкіряну кулю. Глянувши праворуч, бачу підстаркуватого чоловіка років 70, що, поспішаючи, йде до дверей школи, щось невдоволено бурмочучи собі під ніс. На ньому - кумедний капелюх у формі конуса, що одразу привернув мою увагу, дорожній плащ та штани, заправлені у гуцульські шкіряні чоботи. Він шкутильгає на праву ногу, в одній руці тримає паличку, в іншій - старезну книгу з дерев’яною палітуркою, яка обшита шкірою, що з часом зносилась і зараз надає книзі непривабливого вигляду.
Швидше за все, то був якийсь професор. Він пройшов повз мене, але я не привітався, бо розгубився, опинившись у такому близькому до серця місці в такий далекий від реальності час.
Взявши себе в руки, заходжу в знайоме приміщення школи, щоб зустрітись з одним юнаком, що тут навчається. Його звати Іван Труш, і заради зустрічі з ним я й прийшов 130 років тому до гімназії, яка мені, як і зараз, нагадує мурашник, де кожен із заклопотаним виразом обличчя прямував у невідомому для мене напрямку.
Шукав я Івана довго, бо, обнишпоривши всі куточки будівлі, ніде його не помічав. Може, це було тому, що бачити його мені доводилося лише на фотографії в музеї. Як виглядав митець в дитячі роки, я просто не знав.
Я подався в садок, що колись був неподалік школи. Біля ялинок помітив якогось парубка, що змальовував з фотографії огризком олівця на цупкий папір портрет якоїсь непривабливої пані. Не бажаючи злякати юного живописця, я зламав гілку, щоб привернути до себе увагу…
У ході тривалого спілкування з Іваном мене вразило те, що в нього є «золота жилка». Тобто, талант до бізнесу: він сам заробляє гроші на навчання, малюючи малюнки та портрети на замовлення.
Я зайшов за новим другом, коли в нього закінчились лекції. Ми довго місили кирзовими чоботами бродів-ське болото (стільки болота я ще ніколи не бачив).
Ніяк не могли наговоритися, але мобілка, в якій я виключив звук, щоб не лякати наших предків, які такої магічної штуки навіть уявити собі не могли, нагадувала мені, що вже час повертатися в 2009 рік.
Наостанок мій старий новий друг повів мене на вокзал, де я довго розглядав австрійський паровоз типу 372, який, дихаючи парою, прямував у Австрію. Я ледве втримався від спокуси прокататися тим експресом з гудком до старої «матінки-Австрії», але заспокоїв себе думками, що ще вернуся сюди. Труш намалював мені того паротяга на кавалкові паперу (якась самостійна з хімії, що валялася в мене в кишені), а я подарував йому маркера, але сказав хлопцеві нікому його не показувати, бо його також наші пращури навіть у снах ніколи не бачили. Та я вам не можу показати того намальованого паровоза, бо десь уже його загубив. Побажав я «поетові кольору і сонця» щастя і вернувся до сучасних Бродів.
От думаю, чи то художник забув про нашу з ним зустріч, чи то все мені приснилося, бо я впевнений на всі 100, що він би якусь картину мені присвятив.
Ігор СЛОТЮК.
|
