Якби хтось запитав мене, що люблю робити найбільше, то відповіла, певно, так: проводити час зі своєю племінницею Альбінкою. Спостерігаючи за цим дворічним янголятком, відкриваю для себе стільки нового та незвіданого! Здавалося б, звичайнісіньке дитя, така собі маленька людина... Але у цьому милому створіннячку ховається справжній вчитель життя. Чому я вважаю Альбінку щасливішою за себе й усіх людей навколо? Що є у ній таке, чого не маємо або не хочемо мати ми, дорослі? Відповідь проста: Альбінка (як і кожне маля її віку) вміє прощати і забувати про образи. Так кумедно споглядати: сердите дівчисько, яке щойно зробило велику шкоду і отримало за це від мами, дує губки і кричить всім услід: «Не дружу!». Але достатньо покликати її грати у піжмурки, потанцювати чи просто відволікти якоюсь іграшкою, як на дитячому личку з’являється посмішка, очі знову горять цікавістю, і щойно ображена і насуплена Альбінка вже бавиться зі мною у веселу гру. От і міркую: ну, чому так не можуть робити дорослі?! У мене от ніяк не виходить! Можливо, колись усе ж таки розкриє Альбінка своїй тітоньці таємницю прощення, тоді все стане на свої місця… Адже у серці кожного з нас, такого могутнього, сильного, самодостатнього, живе маленьке потішне дитятко, яке понад усе на світі потребує ніжності й ласки і яке ще не втратило здатності дарувати прощення. Відшукаємо це дитя у собі – і одразу помітимо, що навколишній світ, бодай трішечки, але змінився на краще. Юля Сабадишина, м. Сміла
