Він мовчки зачинив двері, вибіг на вулицю і сів у помаранчеве таксі. Все… Досить… Вона залишилась одна. Байдужим поглядом провела по кімнаті і втупилася у вікно. Там пролітав перший грудневий сніг, було холодно, так холодно, як і у її серці. Прозора сльоза впала на бліду щоку, потім ще одна і ще. Ще п’ять хвилин тому він був поруч, довго щось розповідав, пояснював, а потім просто сказав, що не любить, та й не любив. Гострий біль пройшов крізь серце, яке давно страждало, терпка самотність охопила душу. Як вона тепер без нього? Так шалено кохала… Ось яке воно, невзаємне кохання! Приносить біль, руйнує сон, вбиває фізично. І нічим не можна цей біль притупити, думки розірвати, спогади стерти, як плівку, а серце примусити не плакати. Іноді здається, щоб позбавити себе від цієї хвороби, краще померти, вистрибнути з вікна, порізати вени. Але це так безглуздо. Проблему цим не вирішити. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. У кожної людини є своя половинка, яка обов’язково прийде, подивиться в очі, візьме за руку, міцно обійме. Тільки треба чекати. Одне нещасливе кохання приносить справжнє, гаряче, давно жадане. Життя таке коротке і не знаєш, коли настане кінець. Але у цьому буремному житті кохання може й не з’явитися. Не з’явиться почуття потрібності, захищеності, щастя. Тому, мабуть, краще все ж таки любити, хай без взаємності, з розбитим серцем, сльозами на очах, та все ж таки кохати, по-справжньому кохати… Аліна ЮНАК
