Мій принц до того неймовірний, що зіниці мої при погляді на нього то зменшуються, то збільшуються. Серце – подібно заряду бомби. Тікає на убування. А на вустах - смак шоколаду. Знаєш, іноді не можу зрозуміти, що ж це за жахлива суміш у роті. Я люблю, коли мій принц ходить, наступаючи на жовте листя старіючого разом зі мною вересня. Такі жовті й нові, а він їх руйнує кожним своїм кроком, забуваючи, що навіть їм боляче. Не відчуваючи або нічого, або зовсім нічого, - він сумно киває головою наді мною. Простягає руку і посміхається. Страшно. Тому що не знаю: загорне в обійми або примусить, як Кая, збирати із чиїсь душ слово «вічність». На веселковій планеті під назвою «сонце» ти можеш жити зі мною. А я й не знала, що у цьому світі ти зможеш змінитися в іншу сторону. У кожному світанку я намагаюся спіймати твій погляд. Невимушеного ні до чого маленького хлопчика. Який ніколи ніби не робив помилок у житті. Який начебто не бачив болі й приниження, хоча сам був принижувачем. Сам примушував плакати і страждати з чого-небудь. Я люблю, коли після морозного дня на Землі твої щоки стають мило-рожевого кольору. Вони були пухнастим сном із моїх старих спогадів, подарованих тобою, можливо. Коли я не знала тебе. Я придумала твій образ. Малювала неможливі картини в підсвідомості й хотіла, і надіялася, що все буде саме так. Але ти при зустрічі показався мені ще кращим. Живий. Тут же нас пров’язало щось по руках і ногах. Якась шовкова нитка, від якої просто неможливо позбавитися. І все, нічого більше не треба було. Лише знаходитися з тобою, щоб слухати твій подих і знати, що ти живий. Що ти є. Що ти поряд. Ми придумували з тобою історії про те, чого просто не могло бути. Не дивилася я на те, що нас усе може розділити. Мій таємний принц із снів буде зі мною вічно, здавалося. При першій зустрічі ти подарував мені приємну посмішку, і лише на одну мить завмер. Протягнув мені руку. Та ти вже тоді знав, що без тебе мені існувати немає сенсу. Якщо є кохання, то воно одне і на все життя. І ніколи я більше й не покинула б тебе. Нехай би увесь час говорила про кохання. Ти робот, ти не можеш відчувати, але ти мені відповідав взаємністю. Спасибі солодким дням за те, що змогли подарувати мені тепло, а зі мною разом і йому, звичайно. Він набагато розумніший за мене. Він не людина, але світ йому притаманний такий. Мій принц, твій час ще не прийшов. Чекай мене десь у Небуванні своєму. Можливо, колись… Колись. Марина ДОВЖЕНКО Фото М.Максименка
