Настала осінь, і знову в моїх думках спомини про ті роки і ту осінь, коли здавалося, я була найщасливіша у світі. Вперше я зустріла Вадима у вересні, коли осінь ледь наступала. Я була ведучою вечора, а він був присутній у залі. Я відразу відчула його погляд, тільки коли наші очі зустрілися, він чомусь опускав їх. Потім проводжав додому, і так ми почали зустрічатися. Згодом виникли справжні почуття, ми були щасливі. Вадим був не місцевий, тому часто їздив до батьків в інше місто. Прийшов час і він захотів мене познайомити зі своїми батьками, але я не сподобалася його рідним. Ігор - високий на зріст, мав вищу медичну освіту, був лікарем, а я не відповідала його стандартам і до того ж - не медик, як батьки того хлопця, тож вони були проти нашого шлюбу. Спочатку Вадим сперечався з ними, захищаючи мене, потім непомітно став віддалятися від мене. Одного разу сказав, що розраховується, бо знайшов роботу в іншому місті. Обіцяв забрати мене до себе, щоб жити разом наперекір усім. Це знову була осінь, річниця від нашої першої зустрічі. Він поїхав, спочатку приїздив, але все рідше і рідше телефонував. І так тривало до наступної осені. Потім одного разу зателефонував мені його товариш і сповістив, що Вадим одружується 11 жовтня. Тепер для мене осінь означає сум, втрата чогось дорогого і незабутнього. Втрату першого кохання. Коли іде дощ, мені хочеться плакати, коли вітер, - кричати. Хочеться пройти по тих стежинках, де колись ходили разом. А ще люблю стояти біля вікна в сутінках і дивитися на нічне місто, де тихо падає листя, і мріяти, мріяти... Ярослава
