Нині ми, молоде покоління, живемо в ногу з країною. Нині ми переживаємо однакові почуття та емоції, що й одноліток наш - Україна. Нині ми вже разом будуємо своє спільне завтра. Ми молоді - й така ж Україна. Ми лишень починаємо робити перші кроки дорослого життя - і вона теж лиш вступила в рік повноліття. Ми ламаємося зсередини, руйнуємо старі стереотипи з не завжди щасливого дитинства, й Вкраїна очухується від насильно наданих опікунів-гнобителів. Ми помираємо у своїм підлітковім світі та народжуємося дорослими - і країну будємо на руїні, на могилі,що так рили сотні років і хотіли запхати її щосили шалених рук тисячі, що штовхали у спину з року в рік, але вистояла... Нація вистояла. Ми вистояли. Наші часки у серцях наших дідів. Без нації нема тебе як такого, просто мішок з шкіри, кісток, жовчі та м’яса. Ми сьогодні це розуміємо. Ми – українці. Наша свідомість потроху прокидається від летаргії режимів, систем та імперій. Ми звертаємо свої серця до найціннішого та найріднішого – до нації, до народу свого. Фундамент було закладено вже давно. Ще за час наших предких найдавніх, за Русі. Усі перипетії з фінансовими агентствами і податковою, конфлікти із ЖЕКом та міською радою, переконування у необхідності початку будівельного процесу - усе це лягло на плечі близьких нам героїв у часовому просторі: козакам спершу, потім повстанцям, розсріляним та з клеймом «шістдесятник»... Тепер ми маємо змогу завершити, що почали вони. Збудувати Будинок Життя, Наш Найперший Собор – нашу країну. Тож берімо до рук усю силу, жагу та творімо бажання! Геть сумніви, лінь та безглузді зітхання! Збудуймо Свою Україну!!! Вірю в це. Вірю в наші сили. Вірю, що житимем. Головне, щоби вистачило будівельних матеріалів.... Зоряна Козачок