Я бився зі всіх сил об прозору непробивну стіну, неначе якась риба. За стіною, повернувшись до мене спиною, стояла Вона. Кожен наступний мій удар був усе сильнішим і сильнішим, сповзаючи по слизькому склі назад у воду. Я набирався терпіння та наполегливості, щоб зробити в бар’єрі бодай найменшу мікротріщинку, щоб хоч на якийсь мікроміліметр бути ближчим до Її сердечка. Та Вона чомусь не хотіла мені допомогти, більше того, Вона мене не помічала, не хотіла навіть кутиком ока глянути на мене і мої побивання. А Батько-Бог стояв у вишиванці та камуфляжних штанах із закладеними руками, спершись на той кордон, який я так наполегливо намагався зруйнувати, і дивився на мене своїми мудрими очима. Він стояв і дивувався моїй дурості, ніяк не міг зрозуміти, чому я не можу осягнути, чи то усвідомити, те, що Всевишній мені говорить мовчки. Так тривало два роки, після яких Богові набридло дивитися на мою важку марну працю, чи, може, Він побачив, що самостійно я не здатний дещо зрозуміти. Господь пройшов крізь товсте броньоване скло, підійшов до Неї і розвернув до мене обличчям, після чого жахаюся, бо бачу іншу сторону медалі. Вона зовсім не така, якою я малював її у своїй свідомості, вона – це не Вона. Після такого шоку, забувши сказати Богові «дякую», розвертаюсь і починаю пливти і пливти, мчати кудись океанічними просторами, неначе торпеда. Так я мчав, доки не наштовхнувся на ще один шкляний мур, за яким зараз стоїш Ти, така мила, усміхнена, завжди щира. На хвилину спиняюсь, розкривши рота від захоплення Тобою. Відчуваю, що завдяки Твоїй чистоті і простоті в моїй душі топляться останні кристалики льоду, які залишились від брили, чи то пак цілого айсберга, зла, гордості, агресії та цинізму, що мешкали в моїй душі колись… Я навіть почав знову лупитись об цю шкляку, але чомусь спинився і дивлюся то на Тебе, то на Батька-Бога і просто чекаю. Ні в якому разі не підпливай до цього бар’єру, бо знаю, що зробиш це не з… Як я хочу, дорогий Боже, щоб Ти підійшов, закачав по самі лікті рукава Своєї вишитої сорочки, вхопив мене за риб’ячий хвіст і, не зважаючи на мої прохання та неймовірні пручання, розкрутив і кинув на середину океану, щоб я зі сплеском, водяним стовбуром шубовснув у воду і схаменувся, бо не хочу, Батьку, найближчі п’ять років, а то й більше, битись об цей скляний граніт… …Хочу, Отче, схаменутися, зайти до порожнього храму, впасти на коліна і серйозно з Тобою поговорити, оскільки лише Ти є поки що тим єдиним, хто може мене зрозуміти і чимось зарадити, - чомусь ніхто, з тих, що мене оточують, не спроможний відчути мої хвилювання та переживання. Я попрошу, щоб Бог допоміг мені зустріти таку, як Ти, і щоб Вона стала місією мого земного життя, подякую Йому за знаки й за певні підказки та випадковості, які Він мені посилає… Дуже хочу, щоб Він поставив для мене такий-собі маяк, чи то життєвий орієнтир, до якого я б впевнено плив по житті… Досить мені всіляких перегород і бар’єрів… Усе буде добре! Ігор Слотюк
