Я несла тобі у долонях маленький свій світ. Щовечора розкладала його на полицях твоєї кімнати. А ти стелив між нами високий колючий дріт, А я ж перейти не могла і не вміла літати.
Я віддала його, ти повернув дрібнесенкий пазл: Ось неба шматочок, а ось море синє-пресинє. У світі моєму були діамант, рубін і топаз: Ти забрав усе цінне – залишив руїни.
І для всіх то загадка, мені ж непідвладна теж: Звідки? Ну звідки я така взЯлася? Наївність моя… немає їй просто меж: Хороше побачила і вперто затЯлася.
Мій світ пограбовано, спалено, втрачено. Неначе пройшла монгольська навала, Та ти не хвилюйся, тобі все пробачено: Я ж бо сама його тобі дарувала.
Можливо дурість зробила десь і колись… Та навіщо про те тепер шкодувати? Не перелітатиму дріт. Я навчилась летіти у вись. Я навчилась, шкода, що ти не навчився літати.