Чому ми створюємо для себе ідолів та ідеалів? Невже так важко бути собою? Чому є потреба бути на когось схожим? Чому ми не розуміємо, що всі ми - індивідуальності й інших таких немає? Чому ми так часто переступаємо через себе, зраджуємо своїм смакам, вподобанням, зариваємо свої таланти, мучимо себе, і лише заради того, щоб усім подобатися? Чому ми так часто слухаємо не себе, а когось? Чому не довіряємо собі й так себе не любимо? Чому для когось важливіша репутація, аніж почуття? Чому ми так боїмося чимось вирізнятися? Чому стадний інстинкт керує всім і всіма? Ну, не можна так!!! А якщо згадати, коли ми чогось не хочемо, що ми собі говоримо? Правильно: «Так роблять усі, а я буду білою вороною? Так треба! Я мушу!». Смішно… Нічого не нагадує? І знову кожне внутрішнє Я сказало: «ТАК!». І знову стадний інстинкт… це замкнене коло. Саме ці слова змушують нас робити не те, чого так хочемо ми, а те, що ніби потрібно… А чи потрібне воно нам насправді? Я думаю, це питання, на яке у кожного своя відповідь.
Чому ми думаємо, що мода – це стадний інстинкт? Коли всі ходять в одному і тому ж. А найкумеднішим є те, що саме вони на шкільну форму кажуть: «Фу! Я не буду ходити, як усі!» Смішно? Різниця лиш в тому чого саме стосується стадний інстинкт. Мудра Коко Шанель сказала: «Мода – це те, що вийшло з моди». І дійсно, вона казала правду.
Кожен створює собі ідола, кумира, і думає, що це дуже добре. А насправді? Мільйони дівчат женуться за модельною зовнішністю, дивлячись на Вікторію Бекхем чи інших моделей, і в результаті страждають на анорексію, а то і вмирають від неї . А фанати Майкла Джексона? Дізнавшись про його смерть, мільйон з них подумав про суїцид, а інші не змогли пережити такої втрати. І ви далі думаєте, що кумири - це дуже добре? Це просто страшно… Так, звісно, я сперечатися не буду, коли подобається зачіска чи якась риса характеру, то це ще більш-менш нормально, але створювати фан-клуби імені Борі Апрєля, малювати волосся в той самий колір, робити таку ж зачіску, ходити і кричати: «Боря, я хочу від тебе дитину!», - це вже, здається, хвороба, причому з особливим загостренням.
Чому нас більше хвилює, що подумають про нас, як будуть дивитися? В цій гонитві за «правильністю» найгіршим є те, що ми втрачаємо себе... Багато хто просто хоче жити чужим життям, а то і живе ним. Прагнення всім подобатися ламає нас, а ламає через те, що кожен б’ється об ту ж саму стіну, не розуміючи, що подобатися всім неможливо, всім не догодиш. І для чого? Чому ми не сприймаємо себе такими, як ми є, і не даємо іншим пізнати нас справжніх? Чому ми ховаємося за маскою, причому завжди за одною, хто яку обере: постійна радість, злість, «мені на все байдуже», жорстокість, стерво, блондинка, заучка, комік, трагік, безпорадність… Варіантів є багато, прошу, вибирай будь-який, і це ще не кінець списку. А невже за тією маскою ми можемо роздивитися справжню людину?
Небагатьом вдається встояти проти течії стадного інстинкту. Але такі зустрічаються, шкода лише, що так рідко, але вони є. Бувають і такі, що відкривають своє справжнє обличчя лише дуже близьким людям і тільки їм. Саме вони і є справжніми індивідуальностями…
Настя Мозгова