Зимові сутінки збирають у свої чорні лапища останні крупинки скупого лютневого сонця… Надвечір не на жарти береться мороз, здається, немов укриті колючим інеєм гілки струнких берізок, від кожного подиху пронизливого вітру бринять, як тисяча дзвіночків… Під ногами тихенько рипить молодий сніжок, наспівуючи веселу мелодію… В повітрі повисла тиша, і тільки здалеку доноситься відлуння справжнього українського сільського весілля. Чути солов’їні голоси парубків і невгамовну мелодію кохання, що рікою ллється з-під віртуозних пальців гармоніста. Понад селом веселкою переливаються жіночі голоси, і в уяві з’являються тендітні образи подруг нареченої, що зібравшись з останніми силами і, мов ненароком, змахнувши непрохану сльозу, співають, пробуджуючи в серцях віру в краще, даруючи тепло і добро, здатні розтопити біласті сніги… Ллється українська пісня щиро і щедро, бо виткана вона з трепетних ниток дівочої душі, сповненої любові та людяності.
Під грайливі звуки весільної гармошки думки в моїй голові не тільки почали роїтися, як бджоли у вулику, а ще й вдарили у закаблуки. Згадалося мені як починалася історія кохання Івана та Марічки, на весіллі яких сьогодні гуляє чи не все село…
Скільки живу, а не перестаю дивуватися як доля може вертіти людьми, немов маріонетками із лялькового театру.
Марічка – дівчина хазяйська, саме цей критерій у виборі нареченої, завжди цінувався на селі, так повелося ще з діда-прадіда і ніхто, навіть найзавзятіші бунтарі, не посміли змінити стародавньої традиції. І на городі, і по господарству, і на кухні – скрізь Марічка почувала себе, як риба у воді. Грядки у неї завжди були чистенькі, як джерельна вода, рядочки рівненькі, мов під шнурочок посіяні, а вже про врожай та й говорити нічого. Помідори як дядьки, гарбузи, мов сонце, заздрісні сусідки поза очі говорили, начебто Марічка «щось знає», бо всі овочі в неї були кращі серед кращих, а добрі люди лише тішилися, що у їхньому селі виростає така роботяга. По господарству лагодиться, так не буває того разочку, щоб вона не погомоніла із корівчиною чи не туркотіла, мов горлиця, до курочок. А який борщ із пампушками смачний вона готувала, а пироги, які духмяні, схожі вони були на шматочки сонячних променів. Одним словом – господиня, усе в Марічки до ладу було. А сама Марічка - красунечка, яких, мабуть, і світ не бачив. Коса, як-то кажуть, до пояса, у її густому пшеничному волоссі частенько навіть вітер заплутувався, синьо-зелені очі, немов погожа блакить неба чи хвилі Дніпра і щира усмішка, що зіркою світила всім оточуючим, тонкий стан, привітна вдача – принцеса та й годі. Скільки кавалерів біля неї вилося, немов барвінку попід тином, та все ж свого серця нікому не дарувала – берегла для свого єдиного, особливого. І от одного разу на досвітках вона й помітила його. З першого погляду закохалася, нудила світом, коли не бачила, і цвіла, мов троянда, коли мала нагоду хоча б словечком з ним перекинутися.
Іван, як дізналася потім Марічка, приїздив на літо до тітки Уляни: погостювати, допомогти, адже в селі роботи завжди вистачає, а влітку і поготів. Хоч хлопець з міста, проте в полі був вправнішим за сільських лобуряк: косою, мов пір’їною махав, і трава слухняно лягала до його ніг, наче сама вишиковувалася у рівненькі валочки. Хлопець статний був: хоч і не надто високого зросту, проте широкоплечий, думалось тоді Марічці, що за тими плечима, немов за стіною можна укритися від будь-якої біди. Світловолосий парубок, з одного боку був схожий на янгола, а з іншого, враховуючи веселу, непосидючу вдачу, на весняний вітер, що грайливо обіймає чи не кожен дівочий стан. А очі, а очі, то які!!! Сині-сині, мов волошки. Відразу згадується народна пісня :
«У моєї у ласкавої любові
Очі синьо волошкові-волошкові,
В моїх мріях заблукав шматочок неба
І кохання мені більшого не треба.»
Стала ця пісня не лише улюбленою для Марічки, а згодом і гімном їхнього палкого кохання з Іваном.
Сподобалася і Марічка Іванові, та яке там сподобалася, закохався він по самі вуха, перший раз у своєму житті. Чого гріха таїти, Іван був ласий на дівочу ніжність і на медові поцілунки під сяйвом зірок, проте справжнього кохання він до цього часу не зустрічав, та й вірити в нього відмовлявся. А тут тобі на: марив дівчиною і день, і ніч, лягав спати, а в думках Вона: омріяна, жадана і … кохана.
Одна біда: мовчали про свої почуття обоє, наче партизани… «Однак від Бога нічого не приховаєш, звів він, не питаючи дозволу, і руки рушничком зв’яже неодмінно», - думали дівчата, помічаючи взаємний блиск в очах закоханих. Так воно і сталося. Одного вечора міцно обійнявши Марічку за тонкий стан, Іван украв її подалі від шумного гурту, і так вони в обіймах просиділи під вербою до самісінького ранку. Шепотів хлопець на вушко найсолодші слова, а дівчина трепетно та ніжно цілувала його шию. Із того і почалося велике кохання, тепер Марічка та Іван були нерозлучні.
Не було того дня, аби не бачилися. Часом, жартома, бідкалися один одному, як Марічка могла впіймати на гачок такого гуляку як Іван, та як такий відірвиголова полонив серце, що все життя чекало принца. «Мабуть, ти і є мій принц», - усміхалася Марічка, віддаючи парубку усю свою любов і ніжність.
Не забарилися молоді і з весіллям. «А чого чекати?», - здивувався Іван. «Краще кувати свою сім’ю, доки полум’я кохання палає, мов стожари, а на вуглинках ти щасливої родини не створиш, яким би гарним ковалем не був». Так мені запам’яталися слова Івана, що й сама тепер дотримуюсь цього правила.
А весілля гудить, аж земля двигтить! І хоч мороз неабияк бере за плечі, а на душі стає тепло і радісно, бо все ще не вмерла віра в кохання, бо ще є на цій землі щасливі фаворити небес…
Наталія Гончарова
Фото С. Довгенко
|
