Сидів я нещодавно на лавочці, у центрі міста біля фонтана, чекав хлопця, щоб взяти у нього інтерв’ю для нашої улюбленої газети «Світ молоді».
Це був доволі таки звичайний літній ранок — не дуже прохолодний, але і не дуже теплий, коли сонце ще сховане за де-не-де брудними хмарими, птахи на весь голос співають, а настрій підіймається з кожним ковтком свіжого повітря після тихої ночі.
Напроти мене сиділа пара — старий дідусь та бабуся. Років їм було, мабуть, до 70. Він обіймав її, та дивилися вони зачаровано кудись далі, на те, що я не міг побачити і, наврядчи побачу у свої 17. Я відвів погляд.
- Мені холодно, - негучно проговорила бабуся.
Вони знову привернули мою увагу. Дідусь мовчки, але з дуже приємною усмішкою на обличчі зняв з себе спортивну куртку, притулив ближче до себе бабусю, накрив цією ковдрою і обійняв її, що було сили в цих стареньких руках. Вона усміхнулася йому у відповідь, подарувавши добрий до ніжності погляд, обперла свою голову об його широке плече та вони знову продовжили роздивлятися ніщо. Ця картина настільки зворушила мене, що я мимоволі почав уявляти цих людей ще дітьми, потім школярами — він переносить її через калюжі по дорозі в школу, разом з першого класу, і з самого першого дня вони, мабуть, найкращі друзі. І лише через певний час, коли вони будуть вчитися в різних інститутах, — вони зрозуміють, що до безтями кохають один одного. І ось минають студентські роки, вони зустрічаються, і він, соромлячись, але з ясністю в голосі та пожежею в очах зізнається їй в коханні і просить її руки та серця. Її очі сльозяться від щастя — її мрії починають набувати матеріальної форми.
І ось ще минає час — у них є діти, онуки, вони стільки всього пережили разом: і доброго, і злого, але все одно дивляться один на одного так, як дивилися ще в школі. Це — вічне кохання. І мені подобаєься легенда про те, що коли дві половинки находять в цьому світі один одного, то вони після смерті стають одним цілим, однією душею, нерозлучними.
Я усміхнувся і, ніби сам побачив те ніщо, задивився на нього. На моє лице впали промені сонечка. Старенька пара ніби гріла мене своїм теплом до приходу найближчої зірки до нас. Вони встали, і пішли, посміхаюсь, — мені здалося, що вже мені.
Діма Ситник.
|
