Андрій повертався до рідного села після багатьох років військових перемог. Він ішов через поле і бачив залишки війни. Там, у далині, виднівся підбитий німецький танк, а далі стояли обвуглені дерева. Земля чорна, ще не загоїлася від ран. Його погляд зупинився на невідомій могилі, на якій лежали живі квіти. Поруч росла калина, вона, немов наречена, красувалася білими гронами. «Хто її доглядає?», - подумав чоловік. Він сів спочити і поринув у спогади… Вона бігла до нього, біле волосся заплетене у дві кіски. Очі голубі, мов небесні озерця, сіяли від радості. - Андрійку, зачекай мене, - гукала Валентина. - Чого тобі? - Ти на мене ображений? Він їй нічого не відповів, тільки подивився на неї сумними очима. - Образився… Андрійку, але ми з дівчатами домовилися, що будемо разом готувати свято. Вибач, що я не прийшла. - Валю, завтра випускний вечір. Я хочу, щоб ми танцювали разом. - Андрійку, як ти міг подумати, що я буду танцювати з іншим?! Вони посміхнулись один одному, взялися за руки і пішли щасливі. 22 червня 1941 рік. Музика і сміх лунають на подвір’ї школи. Ось уже і сонце ідуть зустрічати. Лише двоє відійшли від гурту і пішли на своє улюблене місце. -Ти будеш вступати в медичний? - запитав він. - Так. Але якщо не вступлю, то буду працювати в лікарні. А ти все-таки у військове училище? - Ти ж знаєш, що я влучно стріляю, маю відзнаки. І до того ж, знаю німецьку мову. - А ти мене згадуватимеш? Андрій обійняв її і став нашіптувати ніжні слова… - Прощай, Андрійку! Він здригнувся, немов почув шепіт коханої. То гілки калини торкнули його посивіле волосся. Його погляд знову зупинився на могилі і в серці відчувся біль. Очі знову закрилися. - Гвардії рядовий Коваленко за вашим наказом з’явився. - Ви як снайпер відправляєтеся разом з групою розвідників на завдання. - Слухаю, товаришу командире. Поруч розірвався снаряд - один, другий. У вухах дзвеніло, піт і пилюка не давали змогу навести приціл. Ось він прицілився, натиснув на курок. Постріл. Він влучив. Перевівши подих, Андрій знову прицілився. Німецький солдат упав, розкинувши руки. Це вже був тридцятий за рахунком вбитий ним ворог. Повертаючись із завдання, вони вели фашистського офіцера. Але що це? Біль пронизав тіло хлопця, в очах потемніло. І враз почувся голос коханої: - Андрійку, я кохаю тебе! Прощай… Він завмер, ноги не хотіли слухатися, в голові шуміло. «Що могло статися? - подумав він. - Валю, ми скоро зустрінемось. Адже ти обіцяла дочекатися мене». …Раптом почулися дитячі голоси: хлопчика і дівчинки. Діти наближалися до нього, а в руках тримали квіти. - А хто тут похований? - запитав боєць. - Дівчина з нашого села, яку закатували фашисти. Коли розпочалася війна, то вона стала партизанкою. Перебуваючи на окупованій території, здобувала свідчення про ворожі війська. Але одного разу її схопили - хотіла підірвати будинок, де знаходилися німецькі офіцери. Дівчину видав староста, який слідкував за нею. Андрій завмер від почутого. Серце ще більше тривожно калатало. - Як же звали цю безстрашну дівчину? - Валентиною. Так, це його Валентина, яка клялася дочекатися його. Вони удвох були такі щасливі. З його очей капали сльози. - Ось і зустрілися, Валю. Весна… Сонце піднялося високо в небо і посилає свої промінчики на землю. Ось вони зупинилися на зеленому листочку, обігріли його і далі перейшли на травичку, яка починає тільки-тільки з’являтися. Бджілка перелітає з квіточки на квітку, виконуючи свою роботу. Весна… С. Болтенко Фото Поліни Шевченко
