Листя падало дуже довго, кружляючи в повітрі, мов не хоче лежати на землі, а бажає залишатися на тонкій гілочці дерева. Я стою під дощем. Навколо мене - жодної людини, а я чекаю на тебе, хоча знаю, що ти не прийдеш. Ми з тобою розминулися на цілий рік. Спостерігаю, як під вагою теплих крапель жовто-червоний кленовий лист падає мені під ноги і весь залитий сльозами бездушно видихає останню порцію спогадів про літо... Мимоволі повертаюся до власних думок, які все снуються в моїй голові. Ти не прийдеш, я знаю. Дмухнув теплий вітер, переплутав моє волосся, схопив мене за руку й повів кудись далеко-далеко. Думкою я поринула в той час, коли жила без тебе, коли були інші захоплення, а я щаслива, весела й необачлива. Я йду по листю, воно котиться переді мною, ніби вказуючи дорогу. Дорогу в нове життя, де вже не буде тебе навіть у снах. Нахиляючись і хапаючи перші-ліпші листочки, я все заглиблювалась у роздуми. І легким непоспішним шагом мандрую парком, аж доки не дістаюся до невеличкого озерця. Воно не спокійне, як влітку. Розбурхане осіннім дощем, кидає свої хвильки на берег. Вони б’ються одна об одну і аж постогнують. Раптом вітер вщух на мить, і втомлені хвилі заспокоїлися, зупинили свій біг. Цієї ж миті я почула якийсь поклик і озирнулась, і раптом побачила тебе. Я враз відчула, що дорога назад усе ж таки існує. Лише цього разу вона не була оманлива... Н. Зимова Фото Світлани Довгенко