Народився Микола Лукаш 19 грудня 1919 року в „краю солов’їних симфоній” – рушниковому місті Кролевці Сумської області. Розповідають, що майбутній поліглот, який володів понад 20 мовами, до чотирирічного віку не розмовляв, а потім раптом зник із дому, і через якийсь час був знайдений... у циганському таборі. Можливо, все це лише красива, романтична легенда, але вона надзвичайним чином висвітлює загадкову й таємничу натуру одного з наших непізнаних геніїв, неперевершеного майстра художнього перекладу.
Школу видатний діяч закінчив з відзнакою, успішно займався і на історичному факультеті Київського університету. Навчання перервала війна, котра залишила суворі мітки в його душі й на тілі – під час авіанальоту його було поранено, а з 1943 року служив у діючій армії. 28-річним закінчив Харківський педінститут, викладав іноземні мови, пізніше працював завідувачем відділу поезії журналу „Всесвіт”.
Життя Миколи Лукаша, окрім загадкового дитинства, не буяло гострими сюжетними поворотами. Людина волелюбних поглядів, він, більше завдяки щасливому випадку, не мав відкритих конфліктів із владою, знаючи її костоламну вдачу. Але 1973 року про нього заговорили всі. Після арешту Івана Дзюби, автора всесвітньовідомої роботи „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, Лукаш звернувся до українського партійно-державного генералітету з посланням, витриманим у винятково коректному інтелігентному тоні (що особливо дратувало). „Ласкаво прошу дозволити мені відбувати замість нього ув’язнення…”... Мотивування: у засудженого сім’я, слабке здоров’я, я ж, мовляв, сім’єю не обтяжений, у віці… Що тут почалося! Традиційний на той час спілчанський шабаш призвів до вигнання Лукаша з письменницької спілки.
Похмуре мовчання оточує його ім’я та творчість наступні роки. Навколо перекладача утворилася порожнеча, від якої крижаніла душа, – істинно відважних друзів знайшлося не так уже й багато. Але вони були. Допомагали хто чим міг, делікатно підгодовували, передавали гонорари за переклади, виконані Лукашем, але надруковані під чужим ім’ям. Перекладача всіляко переслідували. Тривалий період біля його під’їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого.
Очевидно, через певні політичні обставини, тобто хрущовську „відлигу” і владу Петра Шелеста на Україні, який все ж таки пам’ятав, що Україна є, хоч і радянська вона, то найбільш плідними для Миколи Лукаша були 1960-ті роки.
Запроваджена щодо нього „заборона на професію” була послаблена 1979 року, коли влада знову дозволила публікувати його переклади. Через два роки був перевиданий Лукашевий переклад „Фауста”, 1984 року вийшла збірка його перекладів віршів Гійома Аполлінера, а ще через два роки – остання велика робота Лукаша – переклад п’єси Вільяма Шекспіра „Троїл і Крессіда”.
1987 року Микола Лукаш був поновлений у Спілці письменників, наступного року вже тяжко хворий він став лауреатом перекладацької премії імені Максима Рильського. Тоді це було неймовірною громадянською відвагою тих, хто висував і обстоював нагородження і кандидатуру вчорашньої „неособи”.
Але тішитися Миколі Лукашеві фактично вже й не випало. 29 серпня 1988 року його не стало. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів – книги під назвою „Від Бокаччо до Аполлінера”, яка вийшла 1990 року і стала своєрідним пам’ятником. По видатному діячеві залишилася велика кількість справді вершинних творів світової літератури. Обсяг перекладів вражає. Від „Декамерона” Бокаччо і „Дон Кіхота” Сервантеса, „Фауста” Ґете до Поля Валері, Гарсії Лорки, Флобера. Проза і поезія усіх шкіл, напрямів і стилів. Дослідники зазначають, що переклади Лукаша – живі, вони ніби змагаються з оригіналами.
Сьогодні ми можемо стверджувати, що Микола Лукаш був одним з найталановитіших українських перекладачів минулого століття, який у, здавалося б, нерівному надзвичайно протистоянні радянській системі намагався вплинути на образ української культури. Такі, як Микола Лукаш, народжуються, напевно, раз на декілька століть.

Підготовлено Головним управлінням інформаційної та внутрішньої політики
Полтавської облдержадміністрації