Всі навколо постійно метушаться. Кудись поспішають. Автомобіль промчався повз стареньку бабусю. Один, другий, третій вже вщент розбили залишки старенького асфальту. Десь з- за рогу вулиці чутний дитячий сміх, мов соловейки залили щастям місто. Як на весні виходять ріки з берегів, так полились турботи тротуарами дорослих. Своїми блакитними оченятами з сліпучою посмішкою на нас дивиться небо. Прохолодний вітерець окутує кожного, своєю ніжною рукою. І все це несе таку ідилію, злиття краси і вічного… Аж раптом вона – Людина! Я чую крик, шум, галас, хаос слів голосів і нарешті почуттів. Це он юнак кричить зізнання у коханні. Голосні слова, та що з того? Щирість в них втрачена. Поруч жінка лає сина за чергову двійку з фізики, замахнулась, щоб вдарити - дарма, перед нею видатний художник майбутнього. Крик чоловіка за кермом, він щось кидає нам у слід, хіба що злий погляд. Ні, ні! Все, досить! Я заплющую очі і все темнішає, приємний потік повітря, це твій теплий подих біля шиї, мурашки пробіглись по тілу. Лежу на м’якенькій травичці. Ні, це твої ніжні обійми в яких утонуло моє серце й душа. На обличчі посмішка, проте вуста німі, а в думках щире – кохаю! Немає слів, вони тут зайві. Ти поруч і більш нічого не потрібно. П’янкий аромат кохання і двоє закоханих, мить щастя. Варто життя віддати за бодай одну таку мить. Коли цвіте в серцях весна все інше стає не важливим, моя душа переповнена емоціями, метелики витанцьовують квітковий вальс, заповнюючи всю свідомість. Цвіт ромашки стелиться мені під ноги прокладаючи дорогу в майбутнє. І здавалося б, що краще вже і бути не може. Та де там, ніщо не вічне, рано чи пізно все має свій кінець. Метелики зникнуть, як зникає роса на траві, відцвітають ромашки і нами заволодіває сіре одноманіття буднів. Всі навколо постійно метушаться. Кудись поспішають. Автомобіль - один, другий, третій, доросле життя. Як швидко минає час, день за днем ми стаємо дорослішими. Ще вчора гралися ляльками і пішки бігали під стіл ні про, що не замислюючись, безтурботні. А що сьогодні? Ми юні майстри долі, вже завтра слід зробити новий крок в майбутнє. Як швидкісний потяг промчались дні по наших рейсах життя, залишивши теплу посмішку і кохання в серці. Тож бережіть свою весну і пронесіть її міцно тримаючи в обіймах через весь свій життєвий шлях, ні на хвилину не забуваючи, що людина створена для кохання. Посміхайтесь частіше і хтось обов’язково закохається в вашу посмішку. Бережіть тих хто поруч, не відвертайтесь від коханих і ви обов’язково будете щасливими. А як відомо у щастя є фарби, якими ми малюємо світ довкола нас.
Ірина Кривенко
Фото Світлани Довгенко
| 