24 серпня 1991 року відбулася терміново скликана позачергова сесія Верховної Ради УРСР, яка проголосила незалежність України. І вознеслася високо-високо над усіма містами, містечками та селами від Соломонового й до Червоної Зірки, від Грем’яча й до Сарича струнка, красива, світла, проте, поки що дещо таємнича постать. Постать молодої дівчини-жінки у самому своєму розквіті, піднесенні, вона сповнена життєвих сил, оптимізму, що не зламався, не зник, незважаючи на всі ті незгоди, кари, каторги, нещастя, муки, страждання та болі, що спіткали її в минулому всупереч її досить юному віку. А, може, вона не така вже й молода? Та все ж, стан її негнучкий, постать тримається прямо, важкі роки, мабуть, не зуміли накласти на неї таких видимих неозброєним оком своїх палючих, глибоких, вічних відбитків. А, може, просто ми їх не бачимо? Може, вони там, усередині, в душі затаїлися кривавими ранами, що й до сьогодні, до цього моменту кровоточать, завдаючи їй невимовних мук. Та вона дивиться прямо перед собою, ніби намагаючись зазирнути в майбутнє, і її погляд сповнений надії на краще, віри у своє щасливе існування. Її руки високо підняті до неба, ніби благають у нього милостині, доброї долі. У руках – такий пишний і, одночасно, такий простий та невибагливий, дбайливо виплетений вінок, у ніжному поєднанні якого сплелися багряні калинові кетяги, сині волошки, червоні маки, білосніжний ромен, золоте пшеничне та житнє колосся, зелений барвінок, запашна м’ята. Все таке звичне і до болю рідне. Й усе це сплелося докупи, разом, і підняте в її руках ближче до життєдайного сонця, до Господнього неба, ніби з метою отримати більше їх ласки та благословення. Це молода незалежна Україна, що впевнено й, одночасно, дещо несміливо, ніби боїться похитнутися, входить у нову епоху свого існування. Існування не абиякого, а справжнього, вічного, щасливого.
Україно, матінко єдина,
Ти одна ростеш в моїй душі,
Як розквітла червона калина,
Що схилила віттячка рясні.
Що росте, міцніє, процвітає,
В небеса злітає, наче птах,
Із зернинки вона проростає
І зростає в казках і піснях.
Україно, ми твої діти.
Ти єдина у світі така.
І хай кожному в світі не жити,
Хто прокляв твоє рідне ім’я.
Україно, трави і квіти,
Небо синє і сонце ясне,
Скільки світом я буду радіти,
Та повік не забуду тебе.
Христина Шкірка
|
