Ми були знайомі з ним досить давно. Його звали Олександр. Виросли в одному селі, ходили одними вулицями, в одну школу. Він був на декілька років старший за мене. Високий, чорнявий, очі блакитні та, ніби бездонне море.
Росли ми з ним на одній вулиці, бачилися щодня, але й гадки не мали, що колись доля нас раптом зведе і так же раптово розлучить. Минали роки, і я підростала. Йому вже виповнилося 20 років. «Перший красень на селі», - всі про нього говорили. Любив він погуляти та подурити дівчатам голову. Та я не приділяла цим словам ніякої уваги. Була заклопотана геть іншими справами, бо через рік закінчувала школу і мала думати про своє подальше життя, тому мені було зовсім не до нього.
Цей рік пролетів зовсім непомітно. Ось і іспити на носі та й вступати до коледжу потрібно. Сашко, як завжди, гуляв ночами зі своїми друзями. Не було йому роботи гідної та днями просиджував вдома на материній шиї. Та ось селом прокотилася нова звістка, що нібито він одружується. Виявляється, що моя знайома - вагітна від нього і тепер доведеться йому брати її за дружину. Але йому щось не дуже хотілося ставати люблячим чоловіком та молодим татусем. Та незабаром відгуляли весілля, гуло все село, а як же, такий завидний парубок одружується. Була честь і мені там погуляти, бо живемо майже по-сусідству.
Літо минуло з неймовірною швидкістю, я - вже студентка, така доросла, мені здавалося на той момент. Навчалася на економіста. Сказати, що любила свою професію, - не скажу, але в наш час без освіти ніяк. Додому приїжджала лише раз у місяць, бо паралельно працювала, щоб хоч якось допомагати батькам. Сашко вже був геть дорослий. У нього народилася донечка Марійка. Жили вони з дружиною, як кіт із собакою. Постійно сварилися, інколи доходило до бійок, але дружина терпіла, бо потрібно було жити для доньки. Та й він любив Марійку більше за все на світі, тому й не йшов із сім’ї.
Якось, приїхавши на вихідні додому, мені довелося їхати з Сашком в одному автобусі до села. Біля мене було вільне місце, тому він, не довго думаючи, попросився сісти поряд. Я була не проти, чому б і ні, дорога не близька, їхати близько трьох годин. Спочатку сиділи, мов вкопані, не могли зав’язати розмову, та й говорити нам не було про що, він - одружений чоловік, люблячий тато, а я - молода студентка, яка ще нічого не тямить у дорослому житті. Та і він був якийсь засмучений, тому мені не хотілося тривожити людину. Та через декілька хвилин він несміло привітався зі мною та запитав, як у мене справи. Я поглянула на нього й відповіла тремтячим голосом, що в мене все добре, їду провідати маму й тата. Чомусь від його присутності в мене відбирало мову, не могла зв’язати думки докупи, тому всю дорогу він розповідав мені про себе та його донечку, про його плани на майбутнє. На мить мені здалося, що я знаю цю людину все життя і, як виявилося, Сашко не такий уже й поганий, як про нього говорили.
За розмовою ми й не помітили, як приїхали до села. Мені зовсім не хотілося припиняти спілкування з ним, та все ж довелося.
Марина Молдован
|
