Холодного зимового ранку я їхала автобусом у Полтаву. Була неділя, об скло бився сніг і складалося враження, що ти рухаєшся у прямокутній коробці, яку зверху хтось обкидає холодним зерном, але на душі було тепло. На засніжених вулицях метушилися люди, зі своїми турботами, думками і проблемами. Автобус пригальмував на одній зупинці. У салон зайшли нові пасажири, сідаючи на вільні місця. Серед них був і чоловік років 45-ти, неголений і брудний. Ледве тримаючись на ногах від алкогольного дурману, він нарешті десь умостився. Присутність цієї людини викликала в когось почуття жалю, у когось – огиду. В очах пасажирів автобусу можна було прочитати думки: «П’яниця… Звідки він узявся? Як можна так жити?».
Але все ж чоловік досить швидко знайшов співрозмовницю – стареньку бабусю, яка терпляче відповідала йому на щохвилинні заплутані й незрозумілі запитання, викликані потьмареним розумом. Здавалося, в особі цієї літньої жінки пасажир напідпитку зустрів мало не близького друга: чоловік крізь сльози розповідав, що їде до рідної доньки в Полтаву на гостину, що вона навіть не знає про його приїзд, і це, напевно, стане для неї сюрпризом. Також він висловив припущення, що донька, мабуть, не захоче бачити батька в такому стані та вижене його спати в коридор. У руках чоловік тримав засмальцьовану торбину, в якій віз гостинці для Ларисоньки – так він пестливо називав свою дочку.
Хтось із людей посміхався, слухаючи все це, а я захвилювалася. Ну, як цей бідолашний чоловік у стані алкогольного сп’яніння знайде у великому метушливому місті домівку власної доньки? Та мої хвилювання виявилися марними, бо до Полтави він просто… не доїхав. У той час, коли автобус нісся трасою на великій швидкості, він раптом устав і попрямував до виходу. Тремтячою рукою чоловік потягнув ручку дверей автобусу й відкрив їх. Було зрозуміло, що зробив він це, не відаючи, що коїть, безумовно, під дією алкоголю. Дякувати Богові, чоловік не випав з автобусу. Схвильовані пасажири, хапаючись за серце, миттєво відтягли його назад. Водієві, звісно, ця ситуація не сподобалася і він просто вирішив висадити порушника. Посеред поля.
Чоловік залишився стояти в затуманеному стані, в легкій брудній куртці, тремтячи від холоду і тримаючи свою засмальцьовану торбину з гостинцями для Ларисоньки. Сніг сипав йому в обличчя, а він, мабуть, і не збагнув, що відбулося і чому йому так нестерпно холодно. Куди йому йти? У такому стані він не потрібен нікому, крім рідних і близьких. І жодне авто, впевнена, не відчинить перед ним свої двері. На благання пасажирів не залишати чоловіка серед поля водій не став зважати.
Тим часом десь у теплій полтавській квартирі п’є на кухні гарячий чай його донька, споглядаючи крізь вікно вранішню заметіль. Вона, певно, й не підозрює, що її рідний батько, її рідна кров у цей час десь стоїть і замерзає. А він же дав їй життя, виховав, виростив, забезпечував, як міг, незважаючи на своє нікчемне пияцьке життя, що скотилося до банального існування.
Усю решту дороги я молила Бога, щоб із цим чоловіком усе було гаразд і щоб, їдучи зворотним маршрутом, водій мого автобусу не побачив на узбіччі дороги бездиханне замерзле тіло.
Тетяна Назаренко, студентка факультету філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка
|
