Голод…
Яке емоційне забарвлення має це слово?..
А Голодомор?..
Наскільки глибоко потрібно зануритися у відчуття власного тіла, щоб збагнути всю повноту даного визначення?..
Голод – стан людини, у якому їй не вистачає їжі для здорового життя.
Голодомор – голод, організований у величезних масштабах злочинною владою проти населення власної країни; викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва.
Ці слова лише констатують, роз’яснюють, узагальнюють, але не торкаються серця. Не торкаються жодного серця… Окрім сердець тих, хто пережив подібне жахіття і, найімовірніше, міг би сказати зовсім інакше:
Голод…
· «дуже хочу їсти…»
· «єдине, про що можу думати, – це їжа…»
· «відчуваю повне знесилення, моє тіло стало вразливим…»
· «руки й ноги не слухаються, швидко худну…»
· «тяжко заснути: відчуваю, як мій організм руйнується зсередини…»
· «можу живитися усім, що хоч трішечки нагадує їжу, не гидую нічим…»
· «я благатиму, я шукатиму, я принижуватимуся, аби лиш вижити…»
· «боюся за близьких, боюся за дітей…»
· «як хочеться жити!..»
Голодомор…
· «не витримую! мені страшно!..»
· «не покидає головне і єдине питання: де дістати їжу?..»
· «я мушу вижити! Для цього я зроблю все!..»
· «приступи апатії чередуються з агресією і злістю…»
· «тваринні інстинкти та страх голодної смерті – це все, що керує людьми зараз…»
· «понять мораль і совість більше не існує…»
· «обкрадають мене – крастиму і я…»
· «повільно убивають мене – убиватиму і я…»
· «чому моя голова ще думає, мозок безвідмовно працює? як тяжко від цих важких переживань…»
· «краще збожеволіти… коли вже настане той кінець?..»
Голодомор 1932-1933 років…
А що б могла сказати сама Україна про нелюдські тортури, котрі випали на долю її синів і дочок? Слова «трагедія» – явно замало, скоріше – ГЕНЕРАЛЬНА РЕПЕТИЦІЯ ПЕКЛА, коли вже не залишається нічого спільного з гуманністю. Та якщо «репетицію» запроваджує котрась вища сила, то це є карою, випробуванням, своєрідним очищенням... Але коли такий «експеримент на вибування» проводить хтось із людей і проти людей, то виникає єдине логічне запитання: ЗА ЩО?
За те, що були? За бажання бути? За нескореність? За прагнення до окремішності? За збереження своєї індивідуальності? За відстоювання рідного?.. відповісти важко…
Ніколи в житті не повірю, що ті події в Україні творилися спроста, а тим більше – через неврожай чи недолугі помилки керівництва. Радше погоджуся, що хтось із правлячої верхівки був втіленням демона чи по-банальному несповна розуму, однак ніколи не визнаю, що Голодомору-геноциду 30-х років ХХ ст. не було.
Як його не могло бути, якщо:
- 17 людей гинули щохвилини, 1 000 людей гинули щогодини, майже 25 000 людей гинули щодня;
- у серпні 1932 року тодішньою владою було запроваджено звірський закон «про п’ять колосків», що карав за крадіжку колгоспного майна розстрілом або ж, у кращому випадку, десятилітньою каторгою;
- у грудні того ж року постали каральні «чорні дошки», що прирікали на повільну голодну смерть цілі села;
- за п’ять місяців 1932 року вимерло більше людей, аніж за п’ять попередніх років;
- втрати українців у частині ненароджених , за даними слідства СБУ, становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб;
- на жовтень 1933 року в Україні діяли 263 магазини «Торгзіну» («Торгівля з іноземцями»), завданням яких було вилучити якнайбільше дорогоцінних матеріалів з людей, які не віддавали власних заощаджень добровільно?!
Можливо, краще назвати ці дані байдужим словом «статистика»? Але що тоді робити тим, котрі пережили пекельне випробування і для кого відсотками цієї «статистики» стали втрачені батьки, діти, сестри, брати, родичі, друзі, сусіди, знайомі?..
Дизорієнтує те, що дослідники називають таку різну кількість жертв Голодомору: від 3 і аж до 14 мільйонів. Нема одностайності, відсутні систематичний аналіз та згуртований пошук істини.
Мимоволі складається враження, що нині йде боротьба за українську історію та місце Голодомору в ній. Битва ця не на життя, а на смерть, на «був» або «не було». Та покірно погодившись, що «не було», з часом почуємо, що і нас, українців, теж «не було». Тому кожен, хто має здатність мислити вільно і самостійно, зобов’язаний зануритися в пошук та знайти відповіді, власні відповіді. Можна перечитати безліч статей, сотні розвідок, десятки монографій, переглянути чимало фільмів, прослухати записи радіопрограм… Але поглинати інформацію варто якомога обережніше, об’єктивно оцінюючи кожне речення…
Та хіба можна говорити про об’єктивність, коли мова йде про долю рідного народу?
Особисто для мене, пошук став своєрідним випробуванням. Було забагато інформації, суперечливої, різнобічної. Але усім серцем прагнула віднайти щось таке, що вже не піддаватиметься жодному запереченню. І знайшла…
Переді мною на письмовому столі лежить списаний папір А4 зі свідченнями Марії Луківни Незуненко. На зворотному боці – підтвердження достовірності підпису авторки та печатка голови сільради. Що це для української історії? Документ? Доказ?
Усього лише документ і доказ… А для мене - це пам’ять. Пам’ять, яка не обмежується однією людиною, а передається з покоління в покоління… Історична пам’ять! Марія Луківна – моя бабуся… Але ця розповідь – то розповідь восьмирічної дівчинки з села Суботова, що на Чигиринщині, уродженки того колишнього невеличкого хутора, з якого бере свій початок визвольна боротьба Хмельницького, ображеного шляхтичем. Майже через три століття це поселення стало однією з повстанських ланок Холодноярської республіки, а ще через десяток літ – ледве не було стерте з лиця землі й вимордуване голодом.
Бабуся свідчила: «У 1932 році я ходила вже у другий клас. (…) Люди в селі дуже голодували. Я разом з братами марила хлібом, одрізаним з хлібини. Мати здала сережки золоті та купила з кукурудзи борошна. (…) А мені зараз згадується, як до хати зайшов чужий голодний дід і живу рибку маленьку брав з кошичка, обтирав об свиту і сиру їв. Мені аж страшно стало. Але ще страшніше було, як почула, що одна мати з голоду поїла своїх дітей. Це було на кутку другому, біля Бевзової вулиці. (…) Ще згадую, як ми, усі діти і з нами батько, на горищі розгрібали сміттячко і вишукували зернинки кукурудзи і сухі ягоди калини. То ми зернинки у рот клали, а деякі в чашечку складали, бо в хаті ще і мати голодна була. (…) Вижили з горем пополам. Батько потім одвіз у колгосп воза і конячку, думав, що зерна дадуть, але вернувся тільки з батогом. Голодом нас не знищили, то в 1938 році батька засудили до 10 років без права переписки і він помер на Біломоро-Балтійському каналі».
Така гірка правда… Це правда МОЯ і МОЄЇ родини. Уже рік, як немає бабусі на світі, але вона встигла… Встигла засвідчити на земному суді, а можливо, свідчитиме й там – на суді небесному… Боляче навіть уявляти, скільки таких бабусь, дідусів, мам і тат має чи не кожен українець. Більшість з них уже давно відійшли у вічність. Наше завдання: зібрати плоди пам’яті тих очевидців, які ще живі.
Боюся, що мине час, і мої діти та діти моїх ровесників не слухатимуть більше зі шкільних парт про Голодомор. Своїм я неодмінно розповім спогади їх прабабусі. І дай Боже, щоб у кожній сім’ї користувалися лише власною правдою, а не нав’язаною кимось постороннім. Я і мої однолітки належимо до нового покоління. Ми народилися у незалежній Україні, і це зобов’язує переосмислювати минуле. Але як нам визначитися, якщо навколо стільки протиріч, стільки різних думок, фактів, доказів, заперечень, протилежних переконань, різних ідеологій?! Заплутатися можна... Кого із старших ми маємо лише слухати, а кого повинні дослухатися і чути? Кому варто вірити, а чиїх слів треба остерігатися? Де шукати правди? Правда, як відомо, у кожного своя… Тоді б хотілося знайти Істину, яка має бути спільною для всіх. А де знайти Істину?..
Юлія Сабадишина
Фото Світлани Довгенко
|
