Якщо людина є заможною і подає милостиню, то неможливо зрозуміти, є в неї любов чи ні, тому що вона може давати не від любові, але для того, щоб позбутися якихось речей. Любов помітна, коли людина дає, сама перебуваючи в нужді. Допустимо, я вважаю, що в мене є любов. Бог для того, щоб випробувати мою любов, посилає мені бідняка. Якщо в мене є, приміром, два годинники — один справний, а другий трохи зіпсований — і я віддам біднякові зіпсований, то це значить, що моя любов другого сорту. Якщо я маю справжню любов, то віддаю біднякові справний годинник. Однак вплутується шкідлива логіка, і ми говоримо так: «Добрий віддавати, чи що? Та для нього, якщо у нього взагалі нема годинника, добрим буде і старий». І я віддаю йому старий годинник. Але коли ти даєш старе, то в тобі ще живе тлінна людина, якщо ж ти даєш нове, то ти людина відроджена. Стан же, коли ти залишаєш у себе й старе і нове й не даєш взагалі нічого, є пекельним.
— Отче, чому іноді буває так, що людина, яка отримала допомогу, нешанобливо поводиться у ставленні до того, хто їй допомагає?
— Роблячи добрі справи, майте завжди таке відчуття, що ви зобов'язані їх робити, і будьте готові зустріти спокусу, щоб ви не втратили те добро, яке зробили, і весь прибуток із цього добра був вашим. Наприклад, людина жертвує якісь гроші, не бажаючи виставляти це напоказ. Але вмішується спокусник і підбурює інших сказати йому: «Адже ти грошолюб: нічого не пожертвував, а такий-ось зробив те, такий-ось — інше». Так диявол змушує цю людину «смиренно» відповісти: «Так же ж і я зробив якусь дрібницю. Влаштував... лікарню». Однак якщо людина чекає визнання своїх заслуг, то вона втрачає все. Отже, будемо завжди намагатися робити добро, не очікуючи за нього подяки.
Той, хто дає, дістає божественну радість
Дві радості є в людини: одна — коли вона приймає, й інша — коли дає. Радість, яку зазнають, віддаючи, незрівняна з тою, котру відчувають, щось приймаючи. Людині, для того щоб зрозуміти, чи вірно вона процвітає у відношенні духовному, потрібно насамперед випробовувати себе, чи радується вона, віддаючи, а не приймаючи. Чи засмучується, коли дають їй, і чи переживає радість, коли дає сама? І потім, якщо вона правильно трудиться в духовному відношенні, то, роблячи якесь добро, вона ніколи його не запам'ятовує, але ніколи не забуває навіть найменшого добра, зробленого їй. Вона не може закрити очі навіть на найнікчемніше благодіяння інших стосовно неї. Сама вона, можливо, подарувала комусь цілий виноградник і забула про це. Але одне виноградне гроно, дане їй з подарованого нею ж самою виноградника, вона не може забути ніколи. Вона може побудувати цілу церкву, пожертвувати землю під будівництво й забути про це. Тобто правильний духовний шлях такий: забувати добро, зроблене тобою, і пам'ятати добро, зроблене тобі іншими. Той, хто прийшов до такого стану, стає людиною, Божою людиною. Якщо ж хтось увесь час забуває добрі діла, зроблені йому іншими, і пам'ятає добрі справи, зроблені ним самим, то це діяння протилежне тому, якого хоче Христос. Але й розрахунки начебто: «Ти мені дав стільки-то, а я тобі стільки-то» — це дріб'язковий базар. Я намагаюся дати тому, хто перебуває в більшому нестатку. Я не розмінююсь по-базарному типу: «Такий-то дав мені ці книги, тепер я йому скільки-то винен, треба віддавати, щоб розплатитися». Або: «Якщо хтось мені не дав нічого, то й він від мене нічого не дістане». Це правда людська.
Той, хто щось бере, приймає радість людську. Той, хто дає, приймає божественну радість.
Треба навчитися радіти, подаючи. Людина займає правильну позицію, якщо вона радіє, подаючи. Вона «підключена» тоді до Христової «мережі» і має божественну радість. Радість, яку вона відчуває, роздаючи щось або в чомусь допомагаючи, містить у собі божественний «кисень». Христос розчулюється, коли ми любимо нашого ближнього більше, ніж себе, і наповнює нас божественною радістю. Дивися, Він не обмежився заповіддю «полюби ближнього свого, як самого себе», а приніс Себе в жертву за людину.
— А якщо, Отче, у мене просять допомоги, але я не маю що дати?
— Коли я хочу подати милостиню й я не маю що дати, я даю милостиню кров'ю. Той, хто щось має й надає комусь матеріальну допомогу, зазнає радість, тоді як людина, яка не має що дати іншим, постійно страждає й у смиренності говорить собі: «Я не зробив милостині своєму ближньому». Добре налаштування — це все. В іншого багатія є що дати, але він не дає. А який-небудь бідняк хоче дати, але не дає, тому що дати йому нічого. Одне від іншого відрізняється. Багатий, подавши милостиню, відчуває задоволення. А бідному боляче, він хоче зробити добро, але він не має що дати ближньому. Він душевно страждає, тоді як, маючи щось, він віддавав би його й не мучився. Добре налаштування видно по ділах. Якщо хтось попросить милостиню в бідняка й той, сам маючи потребу, подасть йому, то незалежно від того, чи проп'є ці гроші людина, що дістала милостиню, бідняк, що подав її, отримає душевну радість, а Бог, просвітивши когось ще, допоможе матеріально й милостивому біднякові.
Милостиня чимало допомагає покійним
Багатство, яке не роздається бідним за здоров'я й спасіння нашої душі або за упокій душ наших померлих близьких, руйнує людину зсередини. Милостиня, подана хворим, вдовам, сиротам, іншим нещасним, дуже допомагає й покійним. Тому що, коли подається милостиня за покійного, ті, що її приймають, говорять: «Бог його простить. Хай буде благословенний його прах». Якщо хтось буде страждати через хвороби, не зможе працювати, буде в боргах і ти в такому тяжкому стані допоможеш йому й скажеш: «Візьми ці гроші за упокій душі такого-то», то ця людина скаже: «Бог його простить. Хай буде благословенний його прах». Ті, хто бере милостиню, творять сердечну молитву за покійних, і це досить допомагає останнім.
— Якщо в якоїсь жінки чоловік помре, не причастившись, не висповідававшись, або якщо в неї розіб'ється дитина, то що ще може вона зробити, щоб допомогти їхнім душам?
— Нехай вона сама, наскільки може, стане кращою. Природно, цим вона допоможе собі самій, але й чоловікові своєму теж, бо якщо вони вінчані, то померлий теж має свою частку [у її духовному успіху]. Це найважливіше за все: стати кращою самій. Інакше вона може зробити щось добре, але при цьому не змінитися на краще. «Свій обов'язок, — скаже вона, — я виконала. Що ще ти від мене хочеш?» І залишиться невиправленою або навіть зробиться ще гіршою.
— Отче, якщо людина не має потреб, але тільки прикидається такою, то чи потрібно їй допомагати?
— Христос сказав, що потрібно, не перевіряючи, давати тим, хто в нас просить. І навіть якщо прохач не має потреби ні в чому, ти однаково повинен йому дати. Радуйся, що [у тебе є можливість] зробити милостиню. Бог «посилає дощ на праведних й на неправедних», то чому ж нам не допомогти своєму ближньому? А хіба самі ми гідні всіх тих дарів, які подає нам Бог? Бо «не за беззаконнями нашими вчинив він з нами, і не за провинами нашими відплатив він нам». Якийсь бідняк просить в тебе допомоги. Навіть якщо в тебе є сумніви стосовно нього, однаково, з міркуванням, допоможи йому, щоб тебе потім не спокушав помисел. Пам'ятаєш, що писав авва Ісаак: «Навіть якщо людина сидить верхи на коні й просить у тебе — дай їй». Ти не знаєш правдивого стану речей. Твоя справа — вірити тому, що говорить тобі прохач, і подавати відповідно до того, скільки він у тебе просить.
— Отже, Отче, скільки треба давати?
— Стільки, щоб тебе потім не мучила совість. Необхідне міркування. Не треба давати сто, а потім хвилюватися, що не дав п'ятдесят. Потрібна особлива увага, якщо людина має любов з великим натхненням, ентузіазмом. У такому випадку варто потрохи пригальмовувати свою любов і ентузіазм, щоб потім не каятися в тому, що, мовляв, багато дав тому не щасному, а треба було дати менше, і ось самому тепер доводиться сидіти ні з чим. Поступово така людина набуде досвід і буде давати милостиню відповідно до тієї самовідданості, яка у неї є.
— Отче, а коли претензії того, хто просить, надмірні, чи треба їх задовольняти?
— Тут потрібна розважливість і ще раз розважливість. Коли людина просить у тебе що-небудь для того, щоб похизуватися отриманим перед іншими, дай йому. Дивися, адже ж Христос не сказав Юді: «Який же ти апостол? Поклади кінець своєму сріблолюбству!» — але доручив йому й грошовий ящик. Проте якщо хтось просить у тебе, приміром, банку варення, і в тебе вона є, але ти знаєш, що й у самого прохача є ціла бочка, а в когось ще нема варення зовсім, то скажи тому, хто має й просить ще: «Брате, навіщо просиш, дай і ти трохи з того, що маєш, такому-то». Але якщо такого нужденного нема, то дай прохачеві, якщо він попросив тебе про це, і нічого йому не говори. Якщо в ньому є чуттєва струнка, то від цього дару він може розчулитися й виправитися.
Отже, у подібних випадках відбувається те, про що пише святий апостол Павло: «Якщо ворог твій робить тобі зло, а ти робиш йому добро, то ти збираєш на його голову палаюче вугілля». Не в тому розумінні, що ти спопеляєш свого ворога, але в тому, що, коли ти робиш йому добро, у ньому починає рухатися любов. Любов є Христос, і в людині починає діяти божественна Благодать. А потім людина змінюється, тому що її звинувачує совість, тобто вона спалюється тоді власною совістю. Однак, робити добро заради того, щоб хтось був звинувачений совістю й повертався на, шлях істинний, неправильно, оскільки й цим добро позбувається сили. Роби добро з любов'ю. Коли ти «мстиш» своєму ворогу добром, то він у хорошому значенні змінюється й виправляється.
Слова Старця Паїсія Святогорця
|
