Варто. Скажу без сумніву. І додам: тільки якщо почуття -
справжні. Той, хто кохає щиро, собі таких запитань не ставить. Юнаки
вважають, що дівчина не дочекається, знайде іншого, зрадить чи взагалі
за час відсутності створить сім’ю. Але якщо так станеться, - отже вона
не кохала. Якщо десь там іншу знайде юнак, то його слова не були
щирими. А навіщо сімейне вфити гніздечко з тими, хто грається у любов?
Випробування відстанню – найкраще випробування. Дочекаються один одного
– значить зможуть у житті все разом подолати, через усе пройти. Не
дочекаються – значить, герої іншого роману.
Те саме зараз питання
я поставила собі трішки по-іншому. Чи варто чекати того, кого кохаєш і
хто зовсім поряд, а не за сотні кілометрів?
Не можна вимагати вічного кохання, бо я сама не вічна. Але можна вимагати, принаймні, належного ставлення до себе та своїх почуттів.
Я знаю, що таке кохання. Серце шалено б’ється у грудях, і хочеться постійно бути з цією людиною. А якщо все, що нам говорили про кохання, все, що ми знаємо, все, що показують нам у мильних серіалах, - то не правда? То штамп?
Що таке кохання? Я стверджую – не кохаю. Бо симптоми не ті. А моя подруга каже, а може, це – воно, а те, що було раніше, - то тільки генеральна репетиція.
Чи варто чекати? А що ми робимо ціле життя? Чекаємо, коли у наші двері постукає прекрасне почуття. Чекаємо, коли зустрінемо її чи його. Чекаємо... А чи зустрічаємо? Так. Тільки скільки непотрібних зустрічей стається до того. І що з того, що серце розбивали уже “енну” кількість разів. Усе одно чекаємо. Все одно віримо, що ось-ось зустрінемо свою долю. Надія зустріти справжнє кохання не зникає. Не зникає – поки не станеться доленосна зустріч.
І нехай увесь світ каже, що він - тобі не пара, десь шосте відчуття підказує: “Ну, все, ми зустрілися”. І хочеться вірити. Тільки важко, бо твоє кохання – холодне, бо твоє кохання шукає іншу чи іншого. Є безмежна мотузка терпіння, канат, по якому біжиш. Тільки яку б довжину він не мав, скільки б образ не стерпів, а все одно він закінчується. Років через п’ять-шість. І не має більше сили чекати взаємності. А чекати все одно потрібно. Бо кохання вимірюється довірою, відвертістю і здатністю усе простити.
Чекати? Напевно, варто чекати лише тоді, коли на всі 100 відсотків є впевненість, що кохання існує і що це – саме воно: справжнє, щире, одне-єдине на все життя.
Анжела ДЗИЦЮК.
| 