У нашому селі є кропив’яний сад. Його зарості такі густі, що з боку здаються непролазними. Однак, то тільки здаються! Бо в тому саду добре знає всі ходи-виходи господиня двору – старенька самотня бабуся Галина. Вона ту кропиву вирощує і має від неї певний зиск. Бабуся кропив’яні віники в’яже і на базарі продає любителям попаритися в лазні.
Втім, торік у червні сталося таке, що ледь не звело нанівець увесь бабусин «віників бізнес». У її саду через якихось «терористів» полягла вся кропива – жодна стеблина не вціліла. Найприкріше – те, що цього могло б і не статися, якби не черешні, які росли в тому кропив’яному саду.
Ягоди саме достигли, а в жодному з дворів нашого села немає таких смачних ягід, як у бабусі Галини. Принаймні, так здалося трьом друзям-семикласникам – Сергіям Лещенку та Шостаку і Славку Тесленку. Тож закортіло хлопцям нарвати ягід. Це жагуче бажання оволоділо ними в суботу – саме того дня, коли бабуся з повною в’язанкою своїх «фірмових» пекучих віників подалася на ярмарок у райцентр.
Операцію під кодовою назвою «Черешні баби Галі» хлопці ретельно спланували в п’ятницю ще звечора. А вранці трійка «шанувальників черешні» посунула до бабусі Галини. Першу смугу перешкод – дощаний парканчик – хлопці хвацько подолали. Правда, всі троє з наскоку приземлилися на один і той же смородиновий кущ.
Трісь-трісь-трісь. Затріщали гілки на кущі. Враз із глибини саду долинуло те ж саме, але набагато голосніше. Компанія присіла і нашорошила вуха.
- Спокійно, хлопці, не дрейфте, - знайшовся Славко. – У баби Галі нема собаки. То, мабуть, в її кропиві живе якийсь ховрах-гриз...
Договорити він не встиг. Бо над тріскучими кропив’яними заростями показалися… роги, а за мить – і морда того самого «ховраха», в якому друзі миттю впізнали бабину корову, прозвану за вельми задеркуватий характер Тайфушею. Певно, відлучаючись, бабуся забула корову в саду попастися на багатій на вітаміни домашній паші. Це була катастрофа. Але й відступати було нікуди: спереду – кропива і круті роги Тайфуні, ззаду – щойно подоланий паркан.
Обидва Сергії присіли в кущі. А Славко? Ой, цей таке утнув! Забувши про конспірацію та наперед узгоджену цілковиту таємність операції, з несамовитими криками «Р-р-рятуйте!» він плигнув у пекучі кропив’яні зарості й кинувся до «рятівного кола» — найближчої черешні. Однак, під ним обламалася гілка і він упав на спину Тайфунші. Корова заходилася брикатися, мов коняка, влаштувавши «шалені танці»! Славко, репетуючи, то злітав над коровою, то приземлявся Тайфунші на загривок. Так тривало доти, доки врешті-решт корова не витоптала геть усю кропиву. А тоді розляглася на ній, як королева, і стала обмахувати себе хвостом.
Після пережитого хлопцям розхотілося черешень. Ясна річ, партнер Тайфунші по «шалених танцях» Славко позбувся футболки, кілька клаптів якої так і залишилися настромленими на коров’ячі роги. І те, що колись було футболкою, того ж дня ввечері стало речовим доказом, який допоміг бабусі Галині знайти «того терориста, який усе це наробив».
Славко друзів не видав — усю вину взяв на себе. Тож невдовзі ця історія мала ще й виховально-лупцювальне «продовження» у Славка вдома вже за активної участі його батьків.
— То дрібниці, — казав потім Славко. — Найстрашніше те, що мені довелося відробляти вину — цілісіньке літо пасти бабину Тайфуншу. От підла тварина, всі канікули мені зіпсувала!
Наталія КУЗЬМЕНКО.
| 