Знаєте, щось таки є в тому, що люди спілкуються в мережі. Це зручно та корисно. Звісно, якщо в міру. Нещодавно я почала спілкуватися з одним хлопцем. Ми наче і знайомі «наживо», та в Інтернеті й комфортніше, й відвертіше. Така вже хвороба часу.
Якось зайшла розмова про наречених, весілля та інше. У літерах хлопця «чулося» хвилювання. Він твердо заявив: «Боронь, Боже, одружуватися!». Я звично відповіла: «Не зарікайся». Нині модно холостякувати, але майже всі – рано чи пізно – хочуть сімейного щастя та затишку. Знайомий мене здивував цинічністю та впертістю в цьому питанні. Навіть 99,99% давав. Ну, думаю, все, зараз я не витримаю. Ми трохи обмінялися колючими фразами, хто гірший – чоловіки чи жінки, і в чому корінь зла? Я визначила основну причину – лінь. Співрозмовник погодився, але додав :
– Лінь долається запросто! Коли є заради кого, достойного!
– Це «відмазка». Якщо лінь є у 20 років, то в 40 вона не зникає.
– Не все таке – або чорне, або біле... Країна, де не знаєш, чого чекати від завтра, де звільняють людей з роботи просто так, де немає навіть мови. Тут стабільності нема! А для сім’ї стабільність треба. Я, вибач, не знаю, чи я сам завтра ще живий буду.
– І що вихід – не створювати?
– Не створювати.
Я більше не захотіла говорити. Стало якось не по собі. Людина високопатріотична, національно свідома, розумна й добра видає ось такі речі. Волосся дибом стає. А хто ж буде топтатися ніжками по землі рідній? Хто буде Шевченка читати? Хто калиновою буде щебетати? Хто врешті-решт буде скандувати «Слава Україні»?
Дивно. Я думаю, хлопець прекрасно і без мене розуміє, що нова генерація – запорука виживання в цілому. Природній процес зміни поколінь. А тим більше – це гарантія того, що твій народ та культуру не буде знищено. Козацькому роду нема переводу і так далі. Ні, я не сумніваюся в його патріотизмі. Думаю, просто це людина, доведена до відчаю.
Одна справа, коли хлопчики-егоїсти не хочуть створювати сім’ю. Їм просто лінь щось для когось робити. Зараз все є – і де смачно поїсти, і де зручно поспати, і де тебе виперуть, випрасують, почистять, погладять і приголублять. Прогрес. Кар’єра і «капуста» - перш за все. Немає часу на «коханнячко». Тільки ловці чинів прекрасно знають, що родинне тепло не замінити обігрівачем чи дівкою із клубу, а тим більше – таким приємним шелестом купюр.
Інша справа, коли нормальні хлопці просто так відмовляються. Теоретично - то вони, може, й готові, а от практично. І тут не грають ролі ота «вічна» холостяцька хвороба. Зневіра і лінь. Майже замкнуте коло. Зневіра – у дівчатах, у державі, у житті взагалі. Не буду судити, як там у світі, але у нас, в Україні, нащадків славного козацького роду, просто бере страх. Як це? Де ж та звитяга, мужність, сила духу? А лінь – як наслідок. І вічне українське питання: «Навіщо???»
Складається враження, що у хлопців просто страх через неспроможність прогодувати когось, окрім себе. Така ніби складна ситуація у країні. А далі – небажання чогось досягати в принципі, прагнути чогось, до речі, викликане неповагою з боку економічних кайданів та дівчатами: вони хочуть усього і зразу, а галушки варити не навчились. Ось і результат. Хлопець ставить питання: «Для чого? Я начебто стараюсь, а вона не цінує. Я тяжко працюю, а їй мало». А потім байдужіє до цього, для себе ж одного чи багато треба? «Знайду Достойну – буду старатись. А так... і самому добре!» Тільки от треба враховувати одну маленьку дрібничку: якщо в юності ліньки, то в 40 уже ніхто й не поворухнеться. Навіть якщо і з’явиться мотивація, мозок уже буде атрофований. І жодне велике кохання не зрушить камінь із дивану.
Багато юнаків звертають усе на дівчат. Це, начебто, корінь зла. І готувати не вміють, і господарство вести, і дітей не хочуть, і гуляють багато, і характер паскудний. Ні, ну вибачте! Дівчата теж різні. Вас ніхто не змушує обирати поганих дівчат. Ви ж самі купляєтеся на дешеві блискітки, короткі шорти й отруйний характер. Маєте, що маєте. Вам красу треба, в цей момент мозок ніби вимикається. А коли омана проходить, – уже пізно. Усі навколо – стерво, і життя взагалі не склалося. А що далі??? Сам-один? Чи «аби хтось»? Усі друзі і знайомі одружилися. Нічого страждати, коли «Дідусю» скажуть не тобі.
Я вважаю, що думати треба головою. Так, одруження стало неактуальним для хлопців і дівчат. Так, весільний ритуал – не обов’язковий план до виконання. Так, діти – це тягар. Ми вільні у своєму виборі. Тільки куди заведе нас мода в лещатах «самотності»? До психологічних розладів, хвороб, поганих звичок, соціального дна, самогубств, зрештою?! Навіщо ці крайнощі, просто не лінуйтеся жити і не бійтеся. Хто хоче, завжди знаходить: і гарну дівчину, і добру роботу. Життя ж бо в нас одне, і прожити його треба щасливо й з онуками! А ти хотів би бути щасливим?
Дар’я Розумняк,
студентка факультету філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка