Я народилася навесні. Відразу знала своє призначення: я ростиму, щоб додати у світ краси, щоб потішити людське око, щоб якась юна дівчинка усміхнулася, коли мене принесе їй турботливий кавалер. Я ростиму, мене буде пестити сонечко, напуватимуть проливні дощі, земля буде живити своїм життєдайним соком. Я матиму тонке стебло, мовби різьблені листочки, делікатний бутон, що згодом запалає ніжним суцвіттям. Манитиму солодким ароматом. Буду слухати вигуки захоплення з уст зустрічних людей. Житиму з якнайбільшою розкішшю і помпезністю. Хоч я тут не лише для цього. Пробачте, за пафос, але я існую заради вищого добра. Ви уявляєте життя без квітів? Уявляєте, наскільки барв зблідне світ? Як збідніють люди, коли не зможуть подарувати букет комусь близькому? Вони чомусь схильні вважати, що квіти програють у порівнянні з ювелірними прикрасами, дорогим посудом, французькими парфумами... Наївні. Вірять, що все купується, моляться на коштовні папірці, забувають, що ми наділені могутньою силою дарувати радість. Ми маємо власну мову, можемо розповісти про пристрасть або сильне почуття, передати те, що відчуваємо і хочемо сказати саме в цей момент. Букет квітів, хай навіть скромних моїх подруг, польових ромашок, наділений магічною силою. Він творить дива: мирить посварених закоханих, покращує настрій, а хворим навіть допомагає одужувати. ...Я щаслива жити в цьому світі, бачити сонячні й людські усмішки, рости, знаючи глибокий сенс свого існування. Хтось мені казав, що є люди, які нас не люблять, називають „віниками” або „банальними подарунками”. Та я в це не вірю. Хіба нас можна не любити?
...Сьогодні мене вбили. Різким жорстоким ривком знищила чиясь безжальна рука. Розтоптали черевиком мою ще не розквітлу голівку. ”Чому? За що?” – хотіла я крикнути, та не вмію говорити. Я б могла ще жити... Ніяка дівчинка не втішиться від мого медового аромату...Сьогодні я померла, заледве народившись.
Ярослава Тимощук
Фото Світлани Довгенко
|
