Чи не кожному з нас відомо, що саме залізничний транспорт вважається одним з найбезпечніших. З цим погоджується безліч експертів і невблаганна статистика. З пасажирськими потягами нещасні випадки трапляються набагато рідше, аніж із літаками, поромами, а тим більше – з автомобілями. В Україні цей вид транспорту розвинений досить добре, надають йому ще більшої популярності відносно низькі ціни на квитки та широка розгалуженість шляхів.
Та як часто, сідаючи до потягу, ми замислюємося над тим, що беззастережно довіряємо своє життя довжелезній залізній машині? Наша подальша доля на обраному відрізку шляху цілком і повністю в руках машиніста та провідників. Ми знаємо одне: це дешево, швидко й зручно. Маємо вибір: електропоїзди, дизелі, пасажирські, фірмові, швидкісні… Обираємо, купуємо проїзний документ, заходимо до вагону, вмощуємося якнайзручніше – і вже подумки знаходимося в точці призначення, де скоро знову ступимо на землю.
З 2002 року День залізничника відзначається 4 листопада. Але серед працівників галузі також прижилася і попередня дата «їхнього» свята – перша неділя серпня. Саме в цей день мені пощастило провести маленьке журналістське розслідування. Вирішила спіймати щастя і спробувати проїхати «зайцем» відстань у більше як 600 кілометрів, бо, на лихо, не встигла придбати квитка завчасно. Було трохи лячно, але бажання потрапити якнайшвидше додому допомогло пересилити страх. Після довгих і стомлюючих десятихвилинних умовлянь усе ж таки один із провідників погодився зробити таку ризиковану послугу. Для мене ризик полягав у тому, що, в разі перевірки, змушена була б зійти на будь-якій станції, а для милостивого провідника все могло закінчитися набагато гірше, якщо бути точним – втратою робочого місця. А з цим жартувати не добре. Та, забігаючи наперед, повідомлю, що все склалося якнайліпше. Попри все, поки поволі минали напружені години поїздки, пощастило відкрити наново для себе таку знану і незнану водночас професію. Обійдемося без прізвищ та назви потягу, щоб не наражати на небезпеку людей, про яких йдеться. Загальновідомо, що багато хто подорожує саме таким безквитковим способом, але якось те в суспільстві не широко обговорюється.
Оскільки моя студентська грошова винагорода не дуже потішила пана провідника, то довелося «допрацьовувати» недосплачену решту. Добровільно погодившись на жартівливу пропозицію побути помічником, на декілька годин відчула себе повноправним співробітником Укрзалізниці. Довелося розносити білизну, робити чай і мити склянки, слідкувати за порядком у вагоні, повідомляти пасажирів про те, що наступна станція – їхня. Заодно дізналася чимало корисного про робочі будні пересічного провідника. Тож коротко про головне. Сплять, бідолахи, переважно лише по чотири години на день. У моєму випадку на два вагони було троє провідників, які відпочивали по черзі. Найтяжче, кажуть, буває тоді, коли від утоми засинаєш на ходу, а зміна ще не дійшла до завершення. До обов’язків входить також підкидати вугілля, слідкувати за чистотою, пропонувати їжу та напої, розумітися на чималій кількості кнопок, щоб забезпечувати оптимальну подачу світла та опалення, зачиняти туалети при перетинанні санітарних зон. Пасажири трапляються різні, тож кожен провідник має в запасі чимало кумедних історій. До запитань, які неймовірно дратують, але, на жаль, звучать досить часто, належать: «де ми зараз?» «коли прибуваємо?», «скільки ще їхати?» (хоча у вагоні висить зручний для користування розклад руху), «з якою швидкістю їде поїзд?», «скільки кілометрів ще лишилося?» і найчастіше (особливо, від дітей і жінок, коли потяг стоїть на станції): «навіщо той чоловік б’є молотком по колесах?»… Відповідають, що працювати подобається, хоча й зарплатня не надто висока, щоб відчувати фінансову стабільність. От лише про повноцінне особисте життя не може бути й мови, хоча то вже, як кому пощастить. За новими правилами, кожні три місяці відбувається переведення на інші потяги з метою зменшення масштабів корупції: тільки-но починають звикати до напарника чи напарниці, як їх невблаганно розлучають. А спрацьовуватися з новою людиною завжди важко.
Ось така вона, цікава й водночас тяжка професія провідника. Наостанок, замість висновків, хотілося б дати читачам дві поради. По-перше, плануйте свою поїздку заздалегідь і купуйте квитки вчасно, бо їхати без проїзного документу зі страхом, що можуть висадити в будь-який момент, – це, повірте, не найкраще з відчуттів. По-друге, цінуйте працю того, хто, як ніхто інший, турбується про ваше благополучне та своєчасне прибуття до пункту призначення. Розуміння, повага та велика зарплатня – це саме те, чого найбільше потребують наші українські провідники. Якщо на величину заробітної плати вплинути не вдасться, то мусимо зробити все можливе, щоб запам’ятатися ввічливими, хорошими пасажирами, з якими завжди приємно мати справу.
Юлія Сабадишина
|
