Поезія… ЇЇ незміриму багатогранність відкрила для себе ось лише нещодавно… Чому не раніше? Не знаю. Придивлялася, вчитувалася, іноді вдумувалася, пропускала через мозок, але не відчувала серцем; шукала щось своє, особисте, близьке, а знаходила тільки миттєве задоволення, приземлені ідеали, банальність і загальновідомість. Покинула, додавши: «Не моє». І оте «не моє» довго засіло у свідомості як певний діагноз, діагноз нерозуміння і несприйняття поетичної мови… Інша річ – проза – слово, не обмежене кайданами рими… Але згодом… Але згодом почала бачити (так, бачити, а не лише переглядати). Навчилася дивитися у світ поезії. Не мала ще чарівного ключика, а тому зазирала крадькома через щілинку у дверях. Та щоразу щілинка та ширилася, росла, розгортаючи перед моїм оком незнаний і непізнаний раніше світ, зовсім новий світ, інакший світ… Інакший світ став схованкою, куди я тікала від буденності, зрозумілості та постійності. Поринала з ненаситністю голодного вовка, із спраглістю заблукалого в пустелі мандрівника. Обняла той новий світ, одночасно впустивши його в душу, дозволила огорнути всю мене, проникнути всередину і зостатися там назавжди. Дозволила поезії стати частинкою серця, частинкою життя. Я відкрила її… Я відкрила її і вирішила не зупинятися на досягнутому: вчилася дивуватися, вчилася помічати і довіряти, вчилася співпереживати. Кожна прочитана (не просто прочитана, а й осмислена) збірка, вірш, строфа разом набували певної цілісності, формували моє світосприйняття. А нещодавно… А нещодавно я відкрила для себе дещо зовсім нове і незнане раніше. До сих пір ще ніколи не таланило читати який-небудь віршик, підводити очі і бачити перед собою автора, обговорювати прочитане, питати про незрозуміле. Місяць тому доля звела мене із збірочкою поезій молодої дівчини, а по сумісництву – сусідки по кімнаті гуртожитку, Лесі Гурч. Юна уродженка Львівщини, вона справляє враження щирої, простодушної людини: обличчя завжди сяє посмішкою, а очі променіють ласкою. Велике щастя для мене – зустріти таку дівчину тут, у Львові, за сімсот кілометрів від дому. Збірка її поезій… Збірочка її поезій є чимось неосяжним для серця простого перехожого, бо, читаючи якийсь вірш, варто неодмінно пропускати кожне слово через призму власної особистості, пізнавати і знаходити там себе самого. Назва причаровує увагу – «На орбіті думок» – виникають асоціації, пов’язані з чимось космічним, невловимим, підсвідомим, як і сам процес мислення. Ще в дитинстві не раз доводилося чути загадку: «Що найшвидше літає?» Відповідь була проста: думка. А й справді, чи існує щось блискавичніше від думки, чи існує у Всесвіті перебіг подій і явищ, який може порівнятися у швидкості з перебігом асоціацій, образів, уявлень у людській голові? Цікаво, де ж можна знайти ту «орбіту думок»? Це щось позаземне чи, можливо, навпаки – щось глибоко сховане у непрохідних джунглях всередині кожного із нас. Леся Гурч… Леся Гурч… Хотілося б докладніше розповісти про цю непересічну особистість. Не буду банально по пунктиках описувати біографію, творчий шлях і таке подібне, натомість зверну увагу ось на що: для мене, дівчини з Черкаського краю, львівські люди ще й понині залишаються якимись незрозумілими і незбагненими, сказати простіше – інакші вони, зовсім не схожі на тих, серед котрих минуло моє дитинство і юність. Леся ж вирізняється з-поміж моїх львівських знайомих. Вирізняється своєю щирістю, добротою, простотою, але в той же час і неймовірною таємничістю. Вона легка у спілкуванні, однак залишається для мене дівчиною-загадкою. За словами Лесі, її затята дружба з поетичним словом зав’язалася ще у шкільні роки. Шкільні роки промайнули непомітно швидко, залишили по собі єдину згадку – стос паперу, оживлений римованими рядками. Саме ці вірші юних літ стали основою збірки «На орбіті думок», що побачила світ у жовтні 2009 року. Цікаво відгукується про місце поезії у житті людини сама Леся: «Вона ПРЕКРАСНА, ВЕЛИЧНА, НЕПОВТОРНА. Багато хто прагне із нею породичатися. Вона БОЖЕСТВЕННА, бо голос її лунає зсередини. Вона НЕПЕРЕДБАЧУВАНА, бо неначе злодійка підкралася до мене крадькома, хоч я не чекала її візиту, не сподівалася, що вона простягне мені руку на знак дружби. Відтоді ми з нею породичалися і вона стала ВІРНОЮ СУПУТНИЦЕЮ МОГО ЖИТТЯ. Одного разу я намагалася розірвати між нами ланцюг дружби, бо думала, що проживу без неї. Та дарма, вона цілком розчинилася в мені, стала частинкою моєї вбогої, спустошеної душі. Перегорнувши сторінки минулого, я збагнула, що я без неї ніхто, що моя сутність без неї неможлива. Адже вона - моя СПОНУКА, що заохочує пізнати світ глибше, усвідомити його незбагненну красу. Стоячи на березі душі, вона щоразу заглядає у її води… Але не завжди пірнає… Мабуть, боїться каламуті… Вона, МОВ ЛЮДИНА: то наближається до порогу вічності, то крокує в забуття. Та, блукаючи в діапазонах незримості, вона все ж таки виливається на полотно фіксації. Це АНАЛЬГІН, що більше лікує рани душі, ніж біль голови. Це МОВА ЗАКОХАНИХ ТА СПІВ СОЛОВ’Я. Це СЛОВЕСНИЙ ПЕРЕДЗВІН, ПУЛЬСАЦІЯ ЧУТТЯ і НЕЗЕМНІ АРТЕРІЇ… Це ПОЕЗІЯ – КРИК МОЄЇ ДУШІ». Леся Гурч стверджує, що належить до модерністів, але мені її вірші чомусь нагадують легенький вітерець романтизму, від якого віє пахощами чудернацьких барокових форм. Для Лесі Гурч то лише початок – вдалий початок, вдала основа. І нехай космічний корабель думок цієї милої дівчини з поетичною душею щодуху відштовхнеться від тієї основи і попрямує туди, увись, на орбіту успіху та визнання! А поезія – вірна порадниця і колега – завжди прямує пліч-о-пліч, не покидаючи ні на мить! Юля Сабадишина, м. Львів
