Голодомор... Жахливе, страшне слово! Слово, яке змушує здригатися наших прабабусь і прадідів, коли вони чують його. Їхні серця досі пам’ятають й, мабуть, ніколи не забудуть тих лихих, «голодних» років. У їх душах завжди буде жалоба за тими, кого забрав нещадний 33-й. Трагедія голоду в Україні завжди викликала щире співчуття громадськості. Час від часу інтерес до цієї болючої теми ніби вщухав, а потім знову з’являвся, але з більшою силою. Ніякі заборони на розповсюдження цієї теми, підвладні ідеології тоталітарного режиму, не змогли викорінити з пам’яті народної спогади про голод і страхіття, пов’язані з ним. Розповіді очевидців передавалися в усних переказах, художніх творах... Зібрано десятки документів, написано чимало книг.
Про це лихо я знала ще змалечку. Моя прабабуся, Валентина Семенівна Шпота, яка народилася в 1927 році в селі Новоолександрівка Біловодського району Луганської області, не раз розповідала мені про випадок, який запам’ятався їй на все життя: «Того 1933 року весна запізнювалася, навколо лежали сніги, було холодно і голодно. І страшно від темних чорних силуетів, які, як марево, йшли вулицями села, заходячи з хати в хату, просити милостиню. Ходили розмови, що ці люди йдуть на Донбас, бо у містах можна знайти їжу.
До хати зайшов літній чоловік, чорний, як хмара, протягує руки, шевелить вустами, а слів не чути. Мати із жалем на обличчі та болем у серці подала йому коржа, він швидко та жадібно запхнув його за пазуху і вийшов, тиняючись, із хати. В той час я сиділа на вікні, надворі мела хуртовина, така, що й сліди замітало. Чоловік трішки пройшов, дуже повільно пересував він ногами, не встояв, впав. Батько з сусідом Пантєлеєвим саме поверталися з роботи. Вони підійшли до чоловіка і, не заходячи до хати, повернулися на конюшню за підводою. Поклали на сани це, зморене голодом, худе й бліде тіло, і повезли до міста.
Коли батько прийшов, мати покликала до столу, за вечерею нишком спитала, куди відвезли, він сказав, що до лікарні в сарай. Туди звозили всіх мертвих, яких збирали по селу, а їх було дуже багато». Це був початок страшного лиха, яке не оминуло і прабабусину сім’ю.
Голод… Головне було, від чого найбільше голова боліла, – чим нагодувати дітей. «Мати готувала зі жмені вівса, яку приносив батько в кишені з конюшні, та «мучку» оладки».
Прабабуся пригадує, як зі страхом у голосі шептала мати батькові: «Сьома, тебе посадять». На що він відповідав: «Коней краще годують, ніж дітей, а я у коней не краду, а вигрібаю в яслах те, що залишилося». Але цієї їжі було замало для такої великої сім’ї. Голод приніс немало лиха: першою померла від голоду Шура (одна з сестер). Після цього страшного для всієї родини випадку свекруха Марфа перестала їсти і віддавала коржі онукам,. Прабабуся згадує, як постійно кликали: «Маманя, сідайте їсти», а вона тихенько виходила з хати. «Неподалік ріс бересток, так бабуся рвала його листки, товкла їх, робила з них собі їжу та їла. Потім померла і вона». Ці прабабусини спогади, напевно, назавжди залишаться й у моїй душі...
Щороку кожної осені в нашій невеличкій школі, чисельність учнів якої не перевищує й ста осіб, проходять години спілкування, лінійки пам’яті, присвячені цій трагічній даті. Ввечері, за традицією, цього ж дня ми збираємося біля пагорбу Вічної Пам’яті, згадуємо тих, кого забрала «велика Руїна життя», встановлюючи навколо нього запалені свічки.
Також, не раз читала статті, опубліковані в нашій місцевій газеті «Вісник Старобільщини», в яких наводилися свідчення очевидців або ж з’являлися нові, ще невідомі факти голодомору у нашій місцевості.
Але вірш, один єдиний, в якому скорботні голоси тридцять третього, вхоплені чутливим, зболеним серцем поетеси, ніби обірвали якусь ниточку в моїй душі й змусили серйозно замислитися... Це були поетичні рядки Антоніни Листопад: «Не в світ приходили ті діти, приходили в пітьму...», які я прочитала, гортаючи місцевий «Вісник».
Я не раз перечитувала їх. Спочатку вони викликали у мене сльози та біль. Такими були перші відчуття, які збагнуло серце. А потім ці рядки сприйняв розум, і я ще більше усвідомила всю тяжкість «чорної реакції 1933». Ці рядки спонукали мене дізнатися більше про те, про що дуже часто замовчують у наш час.
Я вирішила ознайомитися із повною збіркою чудової поетеси Луганщини, Антоніни Іванівни Листопад, присвяченої саме цій трагічній сторінці в нашій історії – Голодомору 1932-1933 років, що має символічну назву «Біла молитва братика». Збірку відкриває вірш з такою ж назвою. Ця поезія - молитва «дитинки», «пташеняти», яке не встигши стати на ноги, пізнати навколишній світ, втопає в «Голодній Ріці»... Він хоче, він прагне жити!!!
А всі його мрії втілені в одному єдиному реченні: «Бозю, зроби, щоб їсти не хотілося!». Постійні, наповнені відчаєм та сльозами, звертання до Бога передають безпорадність дитини й безвихідь. У вірші «Цвіли кульбаби. Помирала мати» тонко передано весь смуток та біль втрати дітьми - маленькими - сиротами найріднішої людини – матері... Вони у найтяжчі хвилини лишаються без підтримки, опори. Ніколи не почують вони більше її повчального слова, не отримають потрібної поради, не відчують материнської ласки. Ніколи... А матір в останні миті свого життя найбільше переймається тим, що «останнього перев’язати снопа ще для дітей не встигла». Трагедія родини перегукується з трагедією народу. Рядок «Незрозумілий світ» виражає розгубленість людей перед лихом, яке їх спіткало.
Вірш «Колосочки, малі колосочки» - голос душі самої поетеси, крик її зболеного серця, який ллється рядок за рядком:
«Скільки маємо тої спокути!
Не витримують навіть мости.
Чую стогне луна біля Пруту,
Біля Прип’яті плачуть хрести».
Цією строфою Антоніна Іванівна наголошує на тому, що народна, історична, громадська пам’ять згуртовує націю. Поетеса ніби закликає не забувати свою історію, бо кожна її сторінка – сторінка не тільки життя всього народу, а й кожного окремого українця. Вражає й те, що лякаючa реальність, розкрита в поезіях, вже з перших рядків западає в душу. Вірші, в яких стільки болю, страждань, втрачених надій, свідчать про глибоку небайдужість Антоніни Листопад до лиха, яке довелося пережити «нещасним жінкам, у яких того 33 – го народилися діти, бідним сиротам, які сам на сам лишилися зі своїм нещадним ворогом – голодом, та її стражденні переживання...
Цю збірку можна назвати не інакше, як дзеркалом того страшного лихоліття, в якому чується благаюча молитва маленького, покинутого, голодного хлопчика:
«Дай мені, Бозю, хоч соломинку...
Щоб не втонути в Голодній Річці»,
остання колискова матері, яка втратила будь-яку надію:
«Спи, синочку, горепаску.
Засинай навіки, доню,
То моя остання ласка
З материнської долоні»;
слабкий, ледь чутний плач дитини, в очах якої доросла печаль:
«Навіть для плачу нема уже сили,
Очі дитячі – доросла печаль»;
болюче питання: «Хто в 33-ім народився?!», й ще болючіша та лякаючи відповідь, що продовжується луною й обривається, наче з прірви: «Не чутися... Ніхто...»
Творчість Антоніни Листопад відкрила переді мною відчуття тих, хто пережив ті роки, всю гіркоту пережитого ними тоді. Я усвідомила, що Пам’ять і Віра повинні постійно жити в серцях українців. Ця Пам’ять повинна зближувати нас, а Віра – давати натхнення жити далі, будувати майбутнє для себе та наших нащадків. Певна річ, трагедія, яку пережив наш народ у ХХ столітті, назавжди залишиться спільною бідою, спільним болем людства. Обов’язок кожного з нас – ніколи не забувати про такі вічні цінності як Духовність, Моральність, Любов до ближнього та зробити все, щоб такого лиха ніколи більше не зазнала Земля...
Оксана Бондар
Фото Світлани Довгенко
|
