Ось і закінчився випускний. Від нього залишився у дівчат - лак на нігтях під колір сукні, у хлопців - спогади та зів’ялі червоні троянди. Оце і все. Свято, яке ми чекали 11 років, просто пролетіло. Так, згрібши веселий настрій та запах нових парфумів, махнуло краєм подолу. І зникло... А ми залишились. Уже одягли домашні шорти, улюблені футболки - і все. Тепер ми - і не учні, і не дорослі, і не студенти, а так - звачайні подорожні. A що далі? Далі куди? Здали перший тест і думаємо, що це - уже досягнення? А як же не вистачає звичок: навіть у клубі питаємо не «котра година», а «скільки до кінця», іноді встаєш у 7 годин і розумієш, що іще ж треба спати... Бачимо своїх учителів, сумуємо, а ще чогось у житті не вистачає. Не вистачає слів, снів, людей не вистачає. Здається, що мало правильних рішень, прагнення готуваться до ЗНО, мало мрій, багато безглуздих бажань, непередбачуваних дурниць. Чимало інтуїтивних попадань пальцем в небо, є невеликі удачі, мало вражень. Не вистачає минулого, хочеться теперішнього, а ще... ще чомусь не сниться майбутнє. Залишилися спогади на фото, відео, в душі. Такі чесні, незрозумілі... Мало ініціативи, ще менше впевненості. Є велике бажання ще раз приміряти сукню, хочеться трішки часу, більше можливостей. Нехай блищить минуле прозорими вікнами школи, а ми збрешемо собі про правдиві хвилини щастя і покладемо випускні фото назад у альбом...
Яна Лимаренко