Далеко не завжди міцність шлюбу забезпечується вінчанням. Буває, що люди вступили в церковний шлюб, над ними було звершене вінчання за всіма канонами, а шлюб не зберігся, розпався. І навпаки, можна привести безліч прикладів, коли з тих чи інших причин чоловік та жінка не вінчалися, але при цьому протягом багатьох літ жили як одне нерозривне ціле, як міцна християнська родина.
Мені здається, що існує два типи шлюбу. Перший - шлюб як таїнство, другий - шлюб як співжиття. Шлюб як таїнство - це коли двоє людей з’єднані один з одним настільки повно, глибоко і неподільно, що не мислять собі життя один без одного, коли вони дають обітницю вірності один одному не тільки на земне життя, але й на всю наступну вічність.
Часто шлюб починається зі справжньої, гарячої, щирої закоханості. Люди дають обітницю вірності один одному, перебуваючи у стані пориву, польоту, натхнення, а іноді й запалу, осліплення. Закохані спочатку бачать один в одного тільки гарне, ідеалізують один одного. Але захоплення згодом гасне, свято змінюється буднями, і тоді чоловік і жінка починають із гіркотою прозирати недоліки один одного. Багато чого з того, що раніше здавалося яскравим і прекрасним, раптом виявляється тьмяним, безбарвним, темним. Таке прозріння може наступити і через кілька місяців, і через кілька років. Якщо подружжю вдається перебороти цю кризу, пережити її разом, - шлюб зберігається, якщо не вдається, - шлюб дає тріщину, і справа починає йти до розлучення.
У наш час шлюб нерідко розпадається саме тому, що в нього не було міцної основи: все було побудовано на скороминущому захопленні, коли люди, не встигши вбити в землю палі, визначити, яким повинен бути "дизайн” їхнього майбутнього будинку, відразу ж починають зводити стіни. Такий будинок неминуче виявиться побудованим на піску. Подули вітри, розлилися ріки - і він падає. Церква саме тому встановлює для чоловіка і жінки підготовчий термін, щоб вони зуміли побудувати шлюб не тільки на жагучому статевому потязі, але й на чомусь набагато глибшому - на щиросердечному, духовному й емоційному єднанні, на спільному бажанні віддати життя один одному.
Шлюб як таїнство укладається, якщо можна так сказати, з гарячим серцем, але на тверезу голову. Поспіх тут недоречний. Чоловік і жінка повинні мати досить часу, щоб перше захоплення, яке ризикує минути, було випробуване часом. Досвід спільного і роздільного перебування повинен дати їм відповідь на питання: чи готові вони жити разом, чи готовий кожен із них сказати: "Так, це саме та людина, з якою я можу розділити усе своє життя, якій можу віддати все, що в мене є”.
Не можна укладати шлюб, якщо в однієї зі сторін залишаються хоч якісь сумніви щодо правильності вибору. Не можна йти до шлюбу, якщо десь, нехай навіть на найвіддаленішому обрії свідомості, присутній "третій”. Доти, поки залишається подвійність, поки залишаються сумніви і невпевненість, з висновком шлюбного союзу поспішати не можна. Якщо ж підготовчий період минув, а люди не тільки не розлюбили один одного, але, навпаки, ще міцніше прив’язалися один до одного, зріднилися, зрозуміли, що вони готові з’єднати свої долі, тоді після вінчання їхній шлюб одержує завершення, знаходить повноту через фізичну близькість.
Чоловік і жінка у шлюбі покликані взаємно доповнювати один одного. Дуже важливо навчитися бачити і цінувати в іншому те, чого немає в тебе.
У шлюбі люди усвідомлюють, що якби вони не зустрілися, вони залишалися б неповноцінними, незавершеними. Це не означає, звичайно, що шлюб є єдиною можливістю самореалізації. Є й інші шляхи. Є й шлях безшлюбності, шлях чернецтва, коли все те, чого людині не вистачає, заповнюється в ній не іншою людською особою, а Самим Богом, коли сама божественна благодать "немічних лікує і убогих наповнює”.
Шлюб як співжиття означає, що в якийсь момент доля звела двох людей, але між ними немає тієї спільності, тієї єдності, які необхідні для шлюбу, щоб він став таїнством. Живуть двоє - і в кожного своє життя, свої інтереси. Вони давно б розлучилися, але життєві обставини змушують їх залишатися разом, тому що, наприклад, неможливо розділити квартиру. Такий шлюб - хоч був би й "вінчаний” чи "невінчаний”, - не має тих якостей, якими повинен володіти християнський шлюб. У такому шлюбі відсутній тісний, нерозривний взаємозв’язок, вірність, жертовна любов. Люди в такому шлюбі не переступають через свій егоїзм і, проживши разом багато років, залишаються замкнутими кожний на самому собі, а виходить, чужими один одному.
Дуже важливо навчитися разом переносити випробування. Не менш важливо вчитися переносити недоліки один одного. Нема людей і подружніх пар, у яких не було б недоліків. Немає родин, де все відбувалося б ідеально та гладко. Але, якщо чоловік і жінка хочуть, щоб їхній шлюб був таїнством, якщо хочуть створити справжню, повноцінну родину, вони повинні боротися з недоліками разом, сприймаючи їх не як недоліки іншої половини, але як свої власні.
Дуже важливо, щоб не було й іншої крайності, коли взаємна прихильність, любов та вірність стають джерелом ревнощів, деспотизму та духовного насильства. Це трапляється, коли або чоловік, або жінка сприймає іншу половину як власність, підозрює його або її в невірності, в усьому бачить загрозу. Дуже важливо, щоб при духовній, душевній та тілесній єдності чоловік і жінка вміли не зазіхати на свободу іншого, поважати в ньому особистість, щоб кожний визнавав за іншим право на можливість мати і якесь своє життя, крім того, яке протікає в сімейному колі. Ця свобода, природньо, не повинна бути свободою від шлюбних уз, від моральних норм, але вона повинна допомогти людині розкривати у шлюбі, як і в інших сторонах життя, свою індивідуальність.
Особлива тема - діти. Коли в родині народжується перша дитина, шлюбні стосунки чоловіка і жінки вступають у нову фазу: з’являється третя особа, яка, особливо в перші роки свого життя, є в повній залежності від батьків - не тільки фізичній, матеріальній, але й духовній. Усе те, що відбувається з батьками і між батьками, неминуче позначається на дітях. Якщо шлюб батьків є таємничим, повноцінним християнським шлюбом, заснованим на любові й самопожертві, якщо чоловік і жінка відвідують церкву, разом моляться, з раннього віку прилучають дитину до церковного життя, до тієї благодаті, яку діти отримують несвідомо, але яка дається їм настільки ж рясно, а іноді й більш рясно, ніж дорослим, то в такій родині дитина росте в гармонії з батьками, з навколишніми, із собою самою і з Богом. Якщо ж у стосунках чоловіка і жінки існує дисгармонія, якщо їхнє спільне буття є в кращому випадку співжиттям, то дитина не може ввібрати в себе почуття єдності і єднання зі своїми батьками, тому що цього почуття немає між ними.
Що трапляється з людьми, якщо їхній шлюб не склався? Вони або розлучаються, або продовжують жити разом в силу тих чи інших зовнішніх обставин. І тут важко сказати, що краще.
З одного боку, звичайно, будь-яке розлучення - це трагедія. Церква не схвалює розлучення, вважаючи його явищем протиприродним, тому що якщо союз між чоловіком і жінкою укладений, то він повинен тривати і в цьому, і в майбутньому житті. Бувають й інші ситуації, коли розлучення не тільки допускається, але й є бажаним. Є родини, де спільне життя перетворюється в катування, наприклад, коли чоловік чи жінка страждає алкоголізмом або наркоманією, коли в родині - постійні скандали, сварки, коли чоловік б’є дружину або дітей тощо. Я не думаю, що в цьому випадку, навіть якщо шлюб був вінчаним, церква буде наполягати на збереженні родини.
Бувають випадки, коли шлюб, зберігаючись "де-юре”, розпадається "де-факто”, коли чоловік і жінка живуть кожен своїм життям, зраджують один одному, але при цьому чомусь вважають, що заради дітей потрібно зберігати видимість родини, тому що, якщо вони розлучаться, діти будуть травмовані. Дійсно, розлучення батьків, як правило, стає для дітей глибокою травмою, раною, яка може не загоїтися протягом усього їхнього подальшого життя. Більше того, неповні родини - родини, в яких немає або батька, або матері, - часто виступають причиною багатьох труднощів для дитини, тому що в неї відсутній досвід повноцінних і повнокровних сімейних стосунків. У справі виховання дитини в кожного з батьків різні і взаємодоповнюючі функції - щось дає дитині батько, чого не може дати мати, щось, що недоступне батькові, дає мати. Але якщо дорослі тільки роблять вигляд, що все в них прекрасно, тоді як насправді це не так, діти почувають фальш, причому, набагато тонше, ніж дорослі. Дітей не обдуриш. Вони, можливо, не зуміють цього раціонально пояснити, але на підсвідомому і на емоційному рівнях будуть відчувати неправду. Невідомо, що в такому випадку краще для батьків - розлучитися чи продовжувати створювати видимість родини.
Хотів би ще раз підкреслити: для того, щоб шлюб здійснився як таїнство, необхідно строго слідувати християнським моральним засадам. Адже, наскільки ближчими будуть чоловік і жінка, які вступили в шлюб, до тих моральних норм, які встановила Церква, наскільки строго вони будуть дотримуватися цих норм, тим більше в них шансів на те, що їхнє спільне життя в шлюбі дійсно стане тим таїнством, тим щоденним святом, яким і повинен бути християнський шлюб.
Ігумен Іларіон (Алфєєв)
Фото М.Максименка
|
