Кожне покоління проходить, без сумніву, через свої випробування, і вже кожне покоління чоловіків проходить через війну, а інколи – й декілька воєн. Війною, що вкотре розрізала свідомість на "до” й "після”, стала радянсько-афганська війна (1979-1989 роки), яка тривала 9 років, 1 місяць, 19 днів.
Учасник бойових дій в Афганістані, нагороджений орденом "За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР” ІІІ ст., медалями "За бойові заслуги”, "Від вдячного афганського народу”, "Захиснику вітчизни”, полковник Валерій Гогоренко пише у своїй книзі "Чужа країна на ім’я Афганістан” так: "Афганці”… це частка їх життя. Щоб збагнути їх душу, потрібно було жити з ними в той час, розуміти їх прагнення, мрії, знати особливості їх виховання. На жаль, будь-яка війна – це смерть, і нічого доброго в ній не може бути. Зараз інколи кажуть: "Україна в Афганістані не воювала!” Але там воювали й українці – солдати, прапорщики, офіцери, оскільки Українська РСР знаходилася у складі великої держави того часу – СРСР, були також представники інших республік, інших націй. Радянські війська не програли жодної операції й залишили країну з розгорнутими бойовими прапорами”.
Василь Слапчук, поет-афганець, лауреат вітчизняних і міжнародних літературних премій, а також Національної премії імені Тараса Шевченка (2004 р.), нагороджений орденом "Червоної зірки” за бойові заслуги в афганській війні, орденом "За мужність” ІІІ ст., промовисто сказав:
Як довго ця війна тривала!
Ні, не забути нам її.
І постріл в спину з-за дувала,
І в горах спекотних боїв,
І на граніті сірім дати,
Над трупами слова з промов…
Ми довго будем пам’ятати
І вам забути не дамо.
Для багатьох наших співвітчизників спогади про Афганістан – це пекучий біль, адже чисельність воїнів- інтернаціоналістів, вихідців з України, які брали участь у бойових діях в Афганістані, складає 160375 осіб (23,8 із загальної кількості – 673846 чоловік.
Серед безпосередніх учасників цієї війни, відомої також під назвою "інтернаціональна допомога дружньому народу Демократичної Республіки Афганістан”, був полковник Костянтин Авсєєвич (період служби: 22.11.1983 – 02.11.1985 рр.), заступник командира роти (Баграм 1352, окремий батальйон охорони), нагороджений орденом "Червоної зірки”, медаллю "За відвагу”, котрий уже 20 років поспіль є постійним керівником групи "Контингент” (м. Лубни Полтавська область).
Учасники колективу, без перебільшення, є мегазірками сучасного військового шансону України. Зараз до складу групи входять: старший сержант Олександр Даценко (соліст, клавішні), учасник бойових дій в Афганістані, командир відділення, окремий радіотехнічний батальйон протиповітряної оборони 40А (Кабул. 1996 ортб), нагороди: медалі "Захиснику Вітчизни”, "Від вдячного афганського народу”; майор Олександр Нудьга (соліст), службу проходив на Північному Кавказі з 1988 по 1995 рік, учасник фінальної програми проекту "Шанс”; Віталій Циганник (гітара); Сергій Товкач (звукорежисер)!
Фактично є дві дати народження колективу: перша – 1990 р. (власне створення), друга – 1991 р., коли відбувся перший концерт. Для учасників групи назва має велике значення, це – символ цілої епохи, складної долі людей, насамперед, хлопців і чоловіків, народжених у 50-их і 60-их роках ХХ ст. До речі, колектив у своєму репертуарі має пісню "Покоління 60-их”, котра стала "культовою” серед фанів групи "Контингент”. Більш поширеною є інтерпретація слова "Контингент” як обмежений контингент радянських військ в Афганістані. Керівник групи, полковник Костянтин Авсєєвич підкреслює, що вони вкладають у назву дещо інший сенс: "Контингент” – це ставлення тоді партійної номенклатури до людей у погонах як до безликої маси”.
Зараз сприйняття радянсько-афганської війни (1979-1989 рр.) в українському соціумі є різним, інколи – діаметрально протилежним. Костянтин Володимирович як кадровий офіцер має чіткі переконання: "Війна випробувала на міць ціле покоління пацанів, солдатів, прапорщиків, офіцерів 50-– 60-их років народження… І НАС НІХТО НЕ ПЕРЕМІГ… Ми виконували свої військові завдання. Організовано, без паніки ввійшли до Демократичної Республіки Афганістан і так само гідно залишили цю країну. Не були виконані політичні завдання, але це вже інші питання – і не до військових…”
Любов Дяченко-Лисенко, кандидат філологічних наук, член Національних спілок журналістів і краєзнавців України, Української спілки ветеранів Афганістану