Привіт усім із прекрасного міста Львова! Мене звати Настя.
Я звичайна шістнадцятирічна дівчинка із блакитними очима, котра не уявляє свого життя без синього неба, родини і друзів. Захоплююся поезією і прозою, хоча це - скоріше не захоплення, а спосіб пізнати себе. Натхнення знаходжу в різних речах: словах, думках, музиці, пейзажах. Інколи погляди пересічних людей залишають слід на серці і це все виливається на папір. Часом це захоплення допомагає пережити якісь події, виговоритися, а буває і так, що пишеш просто для себе.
Навчаюся я у Класичній гімназії при ЛНУ імені Івана Франка у 10 класі. Найбільше люблю літературу, як українську, так і зарубіжну. Напевно, саме ці предмети допомагають мені розвиватися у творчому плані. У майбутньому хочу стати журналістом. На даний момент знаходжуся у пошуках нових вражень, незабутніх моментів і цікавих знайомств. Якщо ж говорити про пріоритети, то особисто для мене сім’я – це найбільша цінність, найдорожче, бо саме рідні люди допомагають мені рухатися по життю і велике спасибі їм за це.
Весняні дощі
Здавалося усе так просто,
Так просто взяти і піти,
Але заплуталися спогади в волоссі.
І знову постаті із темноти.
Пуста кімната, сміх, вино і сльози,
Бездумні і холодні візерунки на вікні,
А у думках все теплі літні грози,
Такі мрійливі, чисті і п’янкі.
Щось не пускало, щось тримало, десь там, в серці
Чекало на німу поезію душі,
Чекало, що вона таки озветься,
Та грали в голові лиш спогади гіркі.
І падали бокали, і вино лилося,
І візерунки за вікном щезали,
Здавалося, що те, що відбулося,
Вже змилося весняними дощами.
Я дивлюсь
Я дивлюсь крізь опущені вії,
Бачачи темряву, вслухаюсь в тишину.
Тихо тануть потоптані мрії,
Та все одно по життю я іду…
Нехай вмерли і марні надії,
І сонце за хмари зайшло,
Та байдуже, у світло я вірю,
Але знаю, тобі все одно…
Нехай ти – моя потоптана мрія,
Моє згасле світло в очах,
Та все одно у світло я вірю,
Доки в серці не згасла свіча…
Настя МОЗГОВА
|
