Для більшості з нас, українців ХХІ століття – досвідчених юзерів всесвітньої Інтернет-павутини, прохання зазначити нікнейм чи псевдо в соціальних мережах не викликає ані подиву, ані труднощів. Ми використовуємо уявні імена, де треба і не дуже, не часто замислюючись про історію виникнення цього явища. А взагалі-то…
Поняття «псевдонім» складається з двох грецьких слів: псевдо (ψευδής) – «помилковість, оманливість» та онома (όνομα) – «найменування, назва», отже, означає ім’я, що використовується як омана чи для прикриття. Історія свідчить, що спочатку псевдоніми використовувалися діячами мистецтва лише з метою заміни власного імені на більш гарне, милозвучне. Надалі ж «мода» на перейменування утверджується і серед впливових людей античних Греції та Риму, але вже задля конспірації у своїй суспільній та політичній діяльності.
Минали століття… Митці та можновладці й надалі продовжували користуватися псевдонімами. Україна не виняток. Імовірно, першими до цього долучилися теологи-полемісти Феодул (Іван Вишенський), Евзебій Піміна (Петро Могила), Ортолог Теофіль (Мелетій Смотрицький), – але мета вже була інакшою: уникнути розплати, часто навіть смертельної, за проголошене чи написане «гостре слівце».
Наступним поколінням було також властиво використовувати різноманітні псевдо. Поки Україною розпоряджалися інші держави, серед наших пращурів знаходилися такі, хто словом чи ділом намагався змінити ситуацію на краще, однак мусив використовувати несправжнє, вигадане ім’я. Основна причина – страх наразити себе і особливо своїх рідних на небезпеку через власні висловлювання чи діяльність. І понеслося…
Козацькі чудернацькі псевдо Непийпиво, Лупиніс, Півторакожуха, Палій, Задерихвіст, Несумуйжінко не лише конспірували, а в деякій мірі й характеризували їх носіїв; обиралися зазвичай не самостійно, а військовим товариством, саме тому часто насичені елементами гумору чи іронії.
Цю естафету вдало підхопили Українські січові стрільці (перші українські частини на побоїщах Східної Європи) та наступні борці за волю і визнання.
Зелений, Голий, Кібець, Мамай, Залізняк, Курка, Горліс-Горський, Блакитний, Чорний Ворон, – це вже псевдоніми повстанців Холодноярської республіки, що існувала як острівець свободи на теренах Центральної України в 1918-1922 роках.
Чупринка, Юрко, Вороний, Іскра, Степан, Мамай, Беркут, Перун, Орлик, Сірко, Чугайстер, Сагайдачний, Яструб, Лисий, Запорожець, Скрипач, Білий, Мазепа.., – навіть не приблизних перелік усіх псевдонімів бійців Української повстанської армії, адже упівцям теж не бракувало фантазії у вигадуванні.
Та варто пам’ятати, що робилося все це, звісно ж, не для розваги, а з метою захистити близьких, а для себе бодай відтягнути час розплати. Так чинили не лише воїни, безпосередні учасники воєнних сутичок, а й митці, що вели бої вже на культурному фронті, захищаючи «своє» від іноземного посягання та обороняючись від примусового насадження «чужого».
Сьогодні нам, молодим українцям, дихається вільніше… Однак і нині в «еру» комп’ютерів, Інтернету та соцмереж триває боротьба, помалу набуваючи ознак справжньої «інформаційної війни».
І згадавши Франкове:
«Мовиш: «Нині інші війни».
Ну то й іншу зброю куй»,
хочеться звернутися до кожного, хто ховається за різноманітними логінами, нікнеймами та псевдо (найчастіше придуманими «аби лиш було»):
ЯКЩО ВЖЕ ОБИРАЄШ, ТО ОБИРАЙ ВІДПОВІДАЛЬНО!
Юлія Сабадишина
|
