Про масові репресії 1937-го, названі Великим терором, хоча б щось знають (або чули) майже всі. Та чи всім відомо про те, як у листопаді того самого року в Карелії в розкиданому серед безкрайніх лісів, боліт та схилів урочищі Сандармох поблизу Медвеж’єгорська за кілька днів було розстріляно (за наказом «згори» й за вироком безперервно працюючих «трійок») тисячі безневинних людей. Карельська земля стала останнім притулком для багатьох представників української творчої та інтелектуальної інтелігенції, серед яких: поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, Антон, Остап та Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, науковці Сергій Грушевський, Михайло Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко та багато інших.
Відновлення стертих «кривавим режимом» сторінок нашої історії, формування точного уявлення про ступінь катастроф минулого, вдосконалення історичної освіти молоді, більшість із якої, на жаль, мало що знає про сталінську тиранію та тотальне застосування гасла: «Нет человека – нет проблемы!» повинно стати базовим фактором зміцнення національної пам’яті.
Ми повинні знати і пам’ятати про те, що Сандармох – це не просто географічна точка, це місце, де обірвався духовний зв’язок українців з носіями культурної пам’яті народу, де безжалсіно та байдуже знищувалися сотні представників інтелектуальної еліти української держави, це земля, маркована кров’ю та встелена кістками видатних діячів культури, науки та мистецтва, край, де й досі витають душі тих, хто намагався підняти свою країну з колін, навіть ціною власного життя.
Гранітними літерами мусимо викарбувати в національній пам’яті й імена нелюдів-катів, що служили маріонетками великої тоталітарної машини під назвою «сталінізм» та холоднокровно виконували волю «вождя». Серед них члени, так званої, «ленінградської бригади»: Ганцов, Ларіонов, Васильєв, Деревянко, Кузнецов і Твердохлєб, які виконували обов’язки конвоїрів; водій вантажівки, якою доправляли людей до місця розстрілу – Воскресенський, а також надійний і професійний кат – Михайло Матвеєв, який разом із помічником коменданта УНКВС Ленінградської області Алафером розстрілював в’язнів «быстро, точно и толково».
Перед виїздом, у Медвеж’єгорську «ворогів народу» роздягали до нижньої білизни, зв’язували їм руки, затикали роти кляпами, вантажили у кузов автомобіля, що відвозив їх до місця страти. В’язнів ставили на край ями, постріли здійснювались в лоба. З 1111 в’язнів, розстріляних у Сандармоху, з України походила 201 особа.
Геноцид української еліти, спланований та здійснений радянською системою на чолі з «червоним вождем» – страшний злочин, що не може бути забутим, як трагедія 1932-1933 рр. чи Голокост. Нелицемірна пам’ять про «невинно убієнних синів України» – наш священний обов’язок як свідомих громадян своєї держави.
Наталія Гончарова