За останні роки, та, власне, протягом усієї історії незалежності України, де, як відомо, проблема трудової міграції набула величезних обсягів, одним із ключових питань була міграція (зовнішня – головним чином) за кордон інтелектуалів, у першу чергу – вчених. І це цілком зрозуміло. Бо, з одного боку, інтенсивний відтік вчених, кваліфікованих спеціалістів призводить до зруйнування наукових шкіл. З другого – на підготовку компетентного вченого потрібно до двох десятків років. Тому йдеться про процес практично повного руйнування наукового потенціалу українського суспільства, відновити який у майбутньому буде надзвичайно важко, якщо взагалі можливо.
Разом із тим, рівень серйозності наявної проблеми до кінця не усвідомлений. Про що йдеться? Бо ж що таке інтелектуальна міграція? Це переміщення вчених за кордони своїх країн, яке передбачає збереження професійного статусу вченого (це може бути як тимчасова трудова міграція, так і еміграція, на жаль, у наших умовах межу тут провести доволі важко: невідомо, чи повернеться в Україну вчений).
Чи можна стверджувати, що українські вчені, що від’їжджають за межі країни, дійсно працюють за кордоном в якості наукових співробітників? Навряд!
Судячи зі статистики, лише сотні українських вчених, що виїхали за кордон, працюють за контрактами, в рамках тих областей наук, у яких вони працювали на батьківщині. Як правило, це найбільш кваліфіковані фахівці, вже відомі своїми працями за кордоном. Останні ж (а їх тисячі й тисячі) залишають країну і свої науково-дослідні установи зовсім не задля влаштування на роботу за фахом.
Усе це ні в якому разі не означає, що спеціалісти з України завжди були не потрібні за кордоном. Навпаки, ситуація, що склалася, засвідчує, що багато спеціалістів із пострадянського простору, особливо тих, хто має будь-який рідкісний фах, завжди були конкурентоспроможними. Так, виявилося, що доволі великий попит на програмістів, вчених, діячів мистецтва і культури, тренерів, спортсменів.
І саме представники цих професій, після того, як впали різні перепони, стали активно переміщуватися за кордон, що є цілком зрозумілим. Бо за деякими даними, оплата праці вченого емігранта на Заході, хоча і нижча за відповідну зарплатню вчених західних країн у чотири рази, все одно достатньо висока. Так, середня річна зарплата вченого у США становить 52 тисячі доларів, у той час як у Росії – 2-3 тисячі доларів, а в Україні - й того менше.
Стосовно вчених, які працюють за контрактами, ситуація значно гірша: вони отримують зарплатню, обсяг якої майже в 60 разів нижчий за зарплатню зарубіжних спеціалістів аналогічного фаху. Більше того, добре влаштовуються за спеціальністю (мається на увазі наукова кваліфікація) лише п’ята частина емігрантів, причому, не менше 2-3 років іде на адаптацію та вирішення мовних, соціальних і психологічних проблем.
Однак, усе це не зупиняє потік вчених з їхнім бажанням працевлаштуватися (тимчасово або назавжди) на Заході.
Усе сказане наводить на ще один важливий висновок: багато вчених, що від’їжджають з України, практично поривають зі своїми професіями, втрачають свій науковий потенціал, дискваліфікуються. І навіть у разі можливої їх рееміграції (тобто повернення на батьківщину), уявімо, що це можливо, вони фактично втрачені для науки – як вітчизняної, так і світової.
Студенти (звичайно, найбільш здібні, талановиті) мають можливість у процесі навчання чи після закінчення вузу переїздити жити і працювати в будь-які європейські країни. Для молоді з багатих європейських країн це нічого, крім користі, не приносить: вони залишаться на батьківщині або повернуться туди після недовгих стажувань. Але все по-іншому, коли йдеться про такі держави, як Україна. Ми, звичайно, не проти такого «руху» студентської молоді. Тим більше, що він, безумовно, позитивно впливає на підготовку спеціалістів. Однак, можна бути впевненими, що в подібній ситуації Україна втратить не тільки визнаних спеціалістів, у першу чергу в галузі природничих та технічних дисциплін, наук, але і найбільш талановиту молодь, яка могла б створити майбутнє української науки.
На жаль, уже очевидно (і це підтверджується думками багатьох працівників вищої школи, та й органів управління – також), що сьогодні «гарне місце» працевлаштування за кордоном стає в Україні для молоді, студентів, аспірантів головним орієнтиром наукової кар’єри і витісняє на «задній план» такі традиційні орієнтири як захист дисертації, підвищення в науковій ієрархії, кар’єрі, наукові статті й монографії.
Конкретно, серед факторів (достатньо добре відомих) «переміщення» українських вчених на роботу за кордон можна назвати наступні:
· Бажання і можливість покращити своє економічне становище за рахунок підвищення рівня зарплатні та інших надходжень, грантів;
· Пошук кращих умов праці і життя за кордоном (більших можливостей у медичному обслуговуванні, соціальному страхуванні, пенсійному забезпеченні, у цілому – в соціальній сфері);
· Страх залишитися на батьківщині без роботи з урахуванням тієї мінімальної уваги, яка приділяється зараз в Україні розвитку науки;
· Відсутність перспектив професійного розвитку;
· Проблеми з підвищенням кваліфікації, можливостями участі в зарубіжних наукових конференціях тощо;
· Відсутність можливості проводити серйозні наукові експерименти через те, що останнім часом фінансується в наукових організаціях лише зарплата, а от кошти на матеріали та обладнання не виділяються;
· Недостатнє науково-інформаційне забезпечення діяльності вчених;
· Невисокий попит в Україні на наукоємну і високотехнологічну вітчизняну продукцію;
· Непотрібність результатів наукових досліджень суспільству, керівництву країни;
· Падіння престижу науки в цілому в країні, що, до речі, виражається у прагненні молоді вступати в першу чергу у вузи, пов’язані з бізнесом, комерцією, і оминати вузи, що здійснюють підготовку спеціалістів за фундаментальними і природничими, а також гуманітарними напрямками. І це ще не всі причини.
Зрозуміло, що в тяжких економічних умовах науці важко «вимагати» від держави коштів на розвиток. Однак тут є одна особливість. На відміну від соціальної сфери, йдеться про не про «соціальні подачки», а про інвестиції в майбутнє суспільства, які повернуться багатократним прибутком, розвитком вітчизняної науки і промисловості.
Цікаво, що реакцією інтелектуалів, не тільки вчених, а й працівників культури, тренерів у відповідь є так звана «маятникова трудова міграція». Так, безліч вчених живуть частково за кордоном і частково на Батьківщині, постійно переїжджаючи між двома країнами (тут, до речі, реалізується одна з позитивних функцій подібної міграції – посередницька між світовою і вітчизняною наукою). Форми такої міграції можуть бути дуже різними. Так, наприклад, у Львові та інших західноукраїнських містах багато вчених, викладачів вузів працюють як на Батьківщині, так і в Польщі, Угорщині, Словаччині. Що ж до відомих спортсменів, тренерів, артистів, то багато з них (особливо це стосується російських, але і українських також, наприклад, брати Клички чи Андрій Шевченко) живуть на дві домівки.
У зв’язку з цим вельми важливою і актуальною проблемою стає вироблення державної політики стосовно інтелектуальної міграції. Хоча з урахуванням всього вищесказаного, очевидно, що це завдання - не з простих.
Дмитро Акімов, доктор філософії, кандидат соціологічних наук, голова Генеральної дирекції
Міжнародної Академії
Рейтингових технологій і соціології «Золота фортуна»
|
