Нещодавно потрапила мені до рук книжка, що змусила поринути у спогади. Це була збірка оповідань знатного російського письменника Антона Павловича Чехова «Людина у футлярі». Згадалося мені, як ще у шкільні роки, ми з однокласниками бурхливо відреагували на цей твір, а основною нашою емоцією був глузливий сміх. Нам чомусь здавалося кумедним те, що чоловік (головний герой Бєліков) завжди, навіть влітку, кутався у пальто, всі свої речі обережно складав в обгортки, ніби намагався створити собі якусь оболонку, що захистила б його від зовнішнього світу. Відкрившись лишень одного разу людям, довіривши їм свої почуття, сталося з ним саме те, чого він так жахався – його скривдили, не виправдали його очікувань та сподівань. Перечитавши це невеличке оповідання тепер, коли вже завершую університет, мене вразило те, наскільки швидко ми змінюємося. Разом з нами трансформуються наші мрії, думки, світоглядні позиції, смаки та уподобання. Так вийшло в мене і з цим невеличким оповіданням, що зараз наштовхнуло на тему, яка вже давно мене тривожить: молодь «у футлярі». Кожного ранку виїжджаючи на маршрутці до університету, їду з такими самими студентами як і я. Вони перш за все займають вільні місця біля вікна, потім вставляють у вуха навушники, вмикають улюблену пісню і переносяться у свій паралельний світ. В принципі така схема на перший погляд не викликає ніякої ані негативної, ані позитивної реакції. Все б так, але звернімо увагу на те, що плеєр живе з нами і за межами маршрутки. Пісні, звичайно, ніякої шкоди не завдають, але не рідко відволікають людину від реального спілкування з однолітками, батьками, створюють людині ілюзію, ніби вона звільнюється від буденних проблем. Задумайтеся над тим, скільки разів на день ви вмикали плеєр? Поганий настрій, нудна лекція, сварки за батьками чи однолітками: все це привід для того щоб відгородитися від оточуючих маленьким механізмом – навушниками.. Це перший своєрідний «футляр», який ми чи то свідомо,чи то несвідомо натягуємо на себе. Інший футляр – мережа Інтернет. Спостерігала колись за дивною ситуацією у кафе. Молодий хлопець та дівчина прийшли (на перший погляд) на побачення. Офіціанти запропонували їм віддалений столик, аби ніхто не зміг завадити їх романтичній вечері. Пара пройшла за столик, зробила замовлення. Через 5 хвилин, хлопець чомусь підвівся і відправився на пошуки офіціанта. Ще через деякий час пара пересіла за інший столик, вже не такий усамітнений. Не пройшло ще 2 хвилин, як і дівчина, і хлопець подіставали свої телефони та планшети. Виявилося, що офіціант (за вимоги цих відвідувачів) пересадив їх у те місце, де краще ловить Wi-Fi. Мені стало цікаво: невже двоє закоханих надають перевагу спілкуванню у мережі, коли натомість можна просто так посидіти за чашкою гарячого чаю, у гарній компанії, відверто порозмовляти, поділитися з близькою людиною своїми думками, переживаннями. Звичайно і музика, і Інтернет є невід’ємними атрибутами життя сучасної людини, але вони не мають бути його основною частиною. За статистикою, 54% користувачів у віці від 13 до 23 років проводять в Інтернеті щоденно від 1 до 3 годин, ще 31% сидить в мережі по 4-6 годин. І це не межа, бо є й такі, яким і 10 годин буде замало. Проблема у тому, що Інтернет та різні сучасні примочки стали не просто нашими супутниками по життю – вони стали нашим життям. Напевне, причиною такій залежності від новітніх технологій є страх. Ми боїмося вийти за рамки свого «футляру», бо світ навколо не завжди привітній, часом жорстокий та непередбачуваний. Але не слід забувати, що життя у нас одне, і якщо весь час ми будемо лише боятися, наша доля пройде повз нас, а в старості нічого буде й онукам розповісти. Валерія Щербина
