Сьогодні вже усвідомлюю, що з першого вересня розпочнеться другий рік мого навчання в інституті, самостійне життя продовжується і це було не сном. Минув лиш рік, а спогадів, мабуть, - на кілька. Пам’ятаю, як усі ми, першокурсники, боялися перших лекцій і незнайомих ще викладачів. Але найбільше хвилювання переповнювало перед першою сесією. Такого ми не відчували досі. Навіть державні іспити втратили свій жахливий образ у нашій свідомості. Це було приблизно так.
Дошка оголошень на другому поверсі. Аркуш паперу з багатьма чорними значками. Підходимо ближче і розуміємо, що за мить дізнаємося, коли ж чекати наших перших іспитів. Іноземна мова планується на понеділок. Хвилювання майже немає – найлегший екзамен. Уже перед другим іспитом спостерігаємо метушіння серед одногрупників. Один підручник, другий, третій, вражаюча кількість конспектів, монітор ноутбука. Це все - збір інформації до купи. Третій іспит лякає не самим змістом, а тим, хто приймає його. Ще вдома кожного дня перечитуємо по кілька разів одну і ту ж сторінку. Це виглядає приблизно так: дата, місце битви, сторони угоди, трактат, ще одна дата, ще один гетьман, третій, четвертий, десятий, о, вже Перша світова і Друга.
Нарешті, в аудиторії. За столом - викладач. По обличчю не вгадаєш – хороший у нього настрій чи навпаки. Підходячи до столу з білетами, надієшся тільки на те, що пощастить. У повному безладі розкладені білі папірці. Який же мій? Береш, не дивлячись. Як результат – відмінно. Вже на шляху до гуртожитку розумієш, що першу сесію пережили. Дивно те, що досі живі, можемо радіти життю далі. Отже, добре те, що добре закінчується.
Пережили ми першу сесію, але не знали, що чекає нас далі. Друга виявилася не менш хвилюючою. Та, надіюся, з часом до такого можна звикнути. Як кажуть, важко в навчанні, легко у бою.
Вікторія Топала
|
